Блаженний стан князів порушений був досить брутально, в спосіб неприпустимий.
До баньки влетів стременний, вскочив у кожусі, в шапці, осліп і одурів од пари, якою бурхнув йому навстріч Вацьо, закричав перелякано:
— Князю, заливає!
— Зніми кожух — не заливатиме, — порадив Юрій.
— Не мене — острів заливає.
— Навіщо кричиш! Не заважай мені. Вацьо, випхай його геть.
Але стременний, випханий Вацьом у спину, влетів знову.
— Князю, якісь люди б'ються крізь воду!
— Подбай, щоб не втонули.
— А може, не підпускати до острова?
— Казав же — залило острів? Вацьо, випхай цього крикуна.
Та вже знав: не дадуть докупатися, як хотів.
— Давай одягатися, Вацьо, — звелів своєму розтоптувачеві чобіт Юрій.
Він вибіг у маленький передбанничок, залишивши немало подивованого мерю з занесеним для удару віником. Перехід із стану невагомого блаженства до звичного відчуття тіла відбувся миттєво.
Вацьо вже подавав Юрієві одяг, однак голому чоловікові кортіло ще бодай трохи побути голим, отже, вільний од усього, він закружляв по передбанничку, не прикриваючи сорому, сам милуючись молодечою гнучкістю свого тіла, його слухняністю й досконалою легкістю, і мимоволі примушуючи милуватися свого простосердного Вацьо.
— Простудишся, князю, вацьо! — не витримав розтоптувач чобіт, який, може, готов був виправдати отаке бігання голого князя, але сам без одягу стояти соромився. Відчуття мав таке, ніби йому щось невидиме лоскоче все тіло. Зодягатися ж поперед князя не годилося.
— Застудишся, князю, он який вітер, вацьо! — знову завів він своєї, а вітер знадвору справді бив у стіни баньки з такою люттю, ніби хотів перевернути цю дивну перешкоду, що зненацька, в одну ніч, виникла тут, у його вільному царстві.
— Та вже давай, — піддався вмовлянням Юрій і швидко, по-хлоп'ячому став напинати на себе одяг, взув м'які, вигідні чоботи, обперезався мечем, накинув корзно, рвонув двері, які відлетіли з гуком і грюком, вдарені вітрюганом.
— А шапку! — закричав услід Вацьо, але його крику, розшарпаного вітровою силою, князь уже не почув.
Став під вітром, який гнав просто на нього важкі чорні хмари з-за безмежних розливиськ вод; хмари мовби зроджувалися з води, а вода теж схожа була на хмари і своєю загрозливою чорнотою, і суцільністю, і летючістю, бо летіли хмари на чоловіка, і вода теж ніби летіла бурунами-крилами, і дивно було, що й досі ще не залила цей низький безборонний острівець з його лагідними пісками і промерзлими, лякливо-зчорнілими травами.
До князя бігли його люди. Стременний вів сіру широкогруду кобилу.
— Хочеш, щоб мене швидше здуло вітром? — засміявся Юрій. — Внизу хоч сякий-такий затишок, а вгорі он аж стугонить.
Він пішов ближче до води, де положистий берег уже затопило, але буруни ще не дохлюпували. В траві чавкотіло, і сліди від князевих чобіт умить заливало.
— Куди ж ти, князю? — мало не заплакав стременний, хоч такому здоровенному отрокові, як він, плачі не личили ніяк.
— Чого злякався? Ті он не бояться! — і князь показав на двох верхівців, загублених посеред знавіснілих вод, відчайдушних, видно, майже шалених у своєму намаганні добратися до острівця. Нащо вони тут і чого їм треба? І хто вони? Сміливо вдарилися по здибленій воді, так ніби знали, що річка лиш лякає, а насправді не страшна, бо неглибока. Але ж не могли цього знати, бо й звідки? Може, мали рідкісно розумних коней, які чуттям уміють знаходити дорогу й на сухому, й по воді, і відважно віддавалися їхньому чуттю? Тоді ці люди здалеку, бо в далеку дорогу чоловік пускається, лише маючи доброго коня.
Хоч як там воно було, але вже бачив Юрій, що ті двоє зможуть добитися до острівця, отож треба було належно зустріти їх, тому знетерпеливлено махнув стременному, щоб подавав кобилу. Легко злетів у сідло, виїхав на сухе, ще й знайшов мовби згірок, щоб справити на прибульців належне враження, відразу поставивши їх нижче себе, бо в цих землях ніхто вище стояти не міг.
Сидів на кобилі молодо виструнчений, біляве довге волосся шарпав йому вітер, кидав пасма на обличчя, від чого князь видавався зовсім молодим, так що коли незнайомі верхівці вибралися на острів і стали перед цим вельможним верхівцем, то мали б прийняти його не за князя Юрія, а хіба що за одного з його численних синів.
Є стихії, які знікчемнюють людину. До таких насамперед належить вода. Перед князем стояло двоє безрадних верхівців, самі змоклі до жалюгіддя, на змоклих конях, з двома кіньми для поклажі, власне, тепер і не кіньми, а нещасними шкапами. Однак ці люди на оцих конях пробилися крізь розливиська чужих вод, щось вони мали в собі, якась сила чи пристрасть штовхала їх сюди, і дух їхній не похитнувся і не зламався від тяжких змагань зі стихіями, бо старший з двох, щойно вони під'їхали до Юрія (а під'їхали до нього, бо тільки він один серед остров'ян був на коні), поспитав:
— Ти князь Юрій?
— Мабуть, він. Хіба несхожий?
— Я подумав інше.
— Що ж ти подумав?
— Подумав: оце або дурень, або князь.
— Тішиш мене своїми словами. Чим же я дурень?
— Бо забрався в таку безвихідь.
— Не звик нікого питати, куди мені забиратися. Ви хто суть?
— Дозволь перше зсісти нам з коней. Бо всі твої люди піші. Та й не гоже мені перед князем отак…
— Зоставайся на коні. Ведучи перемови верхи на конях, кожен зберігає рівність і безпеку. Щомиті можеш поїхати собі. Тут недовір'я поєднано з певністю сил. Піший довірливий, але й безпомічний. Коли зсідають з коней, тоді або міцний мир, або безмежна впокореність. А тобі личить більше, як бачу, сміливість.
— Мені сміливість ні до чого. Я — лікар.
— Лікар? Не кликав лікаря.
— Не твій. Князя Ізяслава лікар прибічний. Дулібом звуся. А це мій товариш Іваниця.
— Апостол Петро мандрував завжди з супутницею. Ти тільки з супутником? Та вже гаразд. Коли так, то сидіть обидва верхи. Справедливіше буде.
— Ти говориш про справедливість, князю?
— Чом би мав не говорити? Князь — теж чоловік. А всі люди люблять справедливість.
— Щодо самих себе. А щодо інших?
— То вже хто як. Про себе не казатиму. Хвалитися не звик. А чути про мене ти міг мало, коли ж багато, то лиш лихого, раз приїздиш від, ворога.
— Він твій небіж,