Поза всім, до найзвичніших старань і обов'язків, водночас і до найтяжчих, належало насипання гребель на багнах, ставлення мостів на ріках і ручаях, пробивання просік у борах. Хоч лісу було тут доволі, та не всяке дерево дозволене було для люду, іноді, окрім хмизу для палива, міг чоловік зрубати хіба що деревця для оскіпища, на більше ж замахнутися безкарно не насмілювався. З особливою пильністю зберігалися липові гаї, які давали мед, і дубові ліси. Дуби в цій землі, надто ж довкола Москви, росли такі високі й рівні, що ціновано деякі з них і в сто гривень. І це тоді, коли цілі села куповано за два воли, за шість ліктів сукна брунатного і за кілька шкурок лисячих або за двадцять гривень срібла і за дві сукні.
Та то все було десь, мов у казці: весела риболовля, пухнастий звір, світлі дубові ліси. А тут тягнулися без кінця соснові бори, перелітали між деревами важкі, пухнасто-сиві од морозу птахи, проламлювався подеколи крізь хащі великий звір, світилася на урвиськах пісна глина, на понурім тлі замерзлих боліт і лісів сіро тьмяніли нечисленні людські оселі, — ніщо не вабило тут ока, і треба було довго їхати Дулібові, аж поки збагнув він, що тільки запекле змагання з дикою природою зробило дорогою для людей оцю неласкаву землю.
Видно, і князь оцей, хоч пам'ятає все життя Київ і рветься до нього серцем і душею, любить свою землю і навряд чи зміняв би її на щедру, теплу й запашну землю півдня.
Надвечір в'їхали вони в невеличке селище. Становило собою, власне, одну нерівну вулицю, тісно обставлену дворами, кожен з яких був окремим світом, укріпленням, родом, господарством, мало не державою. Але проскакав по вулиці княжий підвойський, оголосив про прибуття високого гостя, і хоч неохоче, але стали відчинятися двері, відхилятися ворота, вигулькнуло одне, друге, третє обличчя, вийшов зустрічати князя його тіун, розведено всіх на ночівлю — князів до тіунової оселі, Дуліба з Іваницею до сусіднього двору; дружинники мерщій взялися різати худобу, розкладати вогнища. Якби взимку могла налітати сарана і добиратися аж до цих північних країв, то цей наїзд можна б сміливо було зрівняти з отим лихом, але, правду кажучи, княжі посіпаки страшніші були за сарану.
Господиня Дуліба та Іваниці, висока, маломовна жінка, відвела їх до холодної горниці, де, здавалося, стіни заінеїлися від морозу навіть зсередини.
— Оце! — цмокнув Іваниця. — А тепліше нема?
Жінка мовчки показала їм темну, задимлену половину, де коло вогню тулилося двоє дівчаток, третя дівчина, висока, білява, стояла під стіною і без особливої привітності дивилася на ночувальників.
— Господаря не маєте? — співчутливо поспитав Дуліб, щоб злагіднити серце хазяйки своєю доброзичливістю.
— В лісі, — сказала жінка. І не знати було, чи господарчі потреби загнали чоловіка в такий мороз до пущ, а чи просте небажання траплятися на очі княжим людям.
Іваниця тим часом не гаяв часу, мерщій підступився до високої дівчини.
— Як звешся? — спитав тихо.
— А ніяк.
— Я Іваниця. З Києва. Не княжий. Сам по собі.
— То й гаразд.
— І не скажеш, як звати тебе?
— Нащо тобі? Удосвіта поїдеш.
— Поїду, — зітхнув Іваниця. — Але вернувся б.
— Не вернешся. Ніхто не вертається.
— Гаразд, переспимо під кожухами, — сказав Дуліб, — не звикати. А часто у вас княжі люди бувають?
— Коли хочуть, — була відповідь.
Тут прийшов Вацьо і повідомив, що Дуліба та Іваницю запрошує до вечірньої трапези князь Юрій.
Княжий тіун, на відміну від інших поселян, мав будинок на два поверхи. Внизу була поварня і помешкання для тіунової родини, верх відведено під велику горницю і дві затишні повалуші. В горниці й у повалушах палали в камінних печах дрова, було тепло, але й димно, окрім князів та княжни, товклося там чимало людей, в поспіху накривався довгий стіл, порядкував усім високий чоловік — княжий тіун, для якого приїзд Долгорукове був і святом, і клопотом, і випробуванням неабияким власної меткості й відданості.
Не горіли ні свічки, ні смолисті похідні — горниця освітлювалася вогнем печі, і від цього всі обличчя набирали червонуватого відтіння, князь і його люди схожі були на веселих розбійників, що, поблискуючи очима, всідаються за стіл після вдалої виправи, яка дала чималу здобич.
На столі була риба в сметані, а до неї тугі солені гриби, були смажені рябці, до яких можна брати квашену лісову ягоду, холодне темне м'ясо на дерев'яних тарелях стояло між білими гірками тонко шаткованої капусти; чашник, діставши з поклажі срібне начиння для пиття, вміло розливав у кубки кожному його звичне: Долгорукому просяне пиво, Ользі — солодкий мед, князеві Андрієві — вино. Дуліб попросив міцного меду для зігріття, Івакиця й собі підсунув кубок, хоч і докинув, що від холоднечі, в якій доведеться ночувати, врятувала б хіба що дівчина, та де ж тут, хай дарує княжна, взятися такому добру?
— Як то? — здивувався Долгорукий. — А мені сказано: тут самі невісти. Чоловіків нема. Тіуне, як воно в тебе?
— Повтікали мужі до лісу, — винувато схилив голову княжий прислужник. — Не встиг. Боялися, що братимеш на війну.
— Повтікали, а нам лишилося пиво, — засміявся Юрій. — Що, вип'ємо, чи як?
— Дозволь слово, князю?
— Кажи.
— Слово моє коротке, бо перехід був довгий, а попереду — ще довший. Ну, а в поході що дорожче — чоловік чи кінь? Для князя — кінь, для чоловіка також кінь. І тільки для жінки — чоловік. Чував я: германський імператор, коли збунтувалися непокірливі городи, пішов на них, взяв усіх, лиш один не піддавався, хоч облога тривала вже довго і надії не було ніякої. Тоді імператор послав до города гінців, щоб сказали, що за день город буде спалено і перебито всіх захисників, але імператор дозволяє вийти з облоги всім жінкам, які можуть узяти з собою найдорожче з того, що мають. Жінки вийшли з города, несучи на плечах своїх чоловіків.
Ото вип'ємо за здоров'я великого князя, щоб, пам'ятаючи про своїх коней, завжди найвище ставив він мужів своїх! Здоров будь, князю Юрію.
— Здоров будь! — закричали наближені, підводячись і ще більше скидаючись на розбійників.
— Не я від мужів утікаю — вони від мене! — вигукнув Юрій. — То хто ж кого не поважає?