Ночувати довелося їм у лісі, бо завидна не доїхали ні до якої оселі, й ніхто не знав, чи поблизу щось може трапитися. Дружинники, нарубавши гілля, зробили такий-сякий прихисток для княжни, обвішали його килимами, запалили коло входу вогнище, і вже для Ольги був нічліг хоч і в диму, але й у теплі. Князям та Дулібові так само поставлено було курінь з ялинових лап, не так теплий, як задимлений, всі ж покотом полягали коло великих вогнищ, підставляючи до вогню то один, то другий бік, по змозі рятуючись від шкулького морозу.
Дуліб не спав, перекидався, стримував зітхання, думалося йому то про Іваницю, то про самого себе, то про князя Івана, прозваного Берладником, якого Дуліб ніколи не бачив, але чув про нього багато ще в Кракові, бо той Берладник доводився небожем Марії, виступив проти брата її, князя Володимирка Галицького, хотів захопити Галич…
Все почалося з того, що київський князь Всеволод Ольгович розбив Володимирка й примусив того заплатити йому "за труд" 1400 гривен. Володимирко всіляко хитрував, пускався на довгі перемови з Всеволодом, але скінчилося все отим страхітливим викупом. З галицького князя сміялися: "Спершу багато говорив, а тоді ще більше заплатив". Галичани, яких князь обібрав дощенту, видираючи навіть сережки з вух у жінок, не могли простити Володимирку такого приниження і, влучивши нагоду, коли він з дружиною виїхав на лови в гори, прикликали до себе на княжіння Володимиркового небожа, князя Звенигородського Івана Ростиславовича. За віщось вони полюбили того Івана, раз наважилися на такий учинок. Володимирко, довідавшись од вірних людей про зраду своїх підлеглих, кинувся до Галича, але князь Іван запекло боронився три тижні, сміливо виїздив з города, відбивав приступи Володимиркової дружини, та одного разу, захопившись занадто переслідуванням супротивників, був відрізаний від Галича і мав би загинути, однак пробився крізь полк Володимирків і, не маючи тепер куди податися, на якийсь час зник безслідно, чи то загинув, чи то став мандрівним безземельним князем, аж згодом об'явився в Берладі й у Малому Галичі на Дунаї, став збирати коло себе всіх утеклих, знедолених, відчайдушних, назбирав кілька тисяч вигонців, посадовив їх на човни, яких мали чи сотню, чи й тисячу цілу, і так попливли по Дунаю, по морю, а там Дніпром дійшли до Хортиці, бродами й протолоччю, через пороги дісталися вище, поминули Київ, добулися аж до Смоленська, де князь Іван полишив свою молоду жону з сином, також Іваном, і пішов з своїми берладниками, як звано їх повсюди, служити то одному князеві, то другому, але в Київ іти не захотів чомусь, хоч і ворогував великий князь київський з його ворогом Володимирком. Цього збагнути Дуліб не міг ніяк. Та, власне, хіба мало незбагненних речей зустрів він у цій землі, починаючи хоч би з поведінки самого Долгорукого?
— Не спиш, лікарю? — почувся з задимленої темряви голос Долгорукого.
— Не сплю. Думаю. Про тебе думаю, князю.
— Хочеш знати, чом не розправився з тобою за твоє неправедне звинувачення мене в убивстві, бо й сам скоро переконаєшся до кінця, що неправедне й тяжко образливе?
— Чому не вбив нас, хочеш сказати?
— Не вбиваю людей. Затям собі. Крові нічиєї не хочу. А ув'язнити, сховати навіки від світу міг би. Знаєш, мабуть, як великий Ярослав брата свого Судислава посадив у поруб і тримав аж до своєї смерті.
— Чом же не кинув нас у поруб?
— Над усе ставлю розум у людині. Сильку он теж мав би в залізо закувати за неправду, а не можу. Бо це вже мовби й не чоловік собі, а хранилище розгалужених знань, які багатьом і не снились. Так і в тобі, подумав я, зібрано велику мудрість лікарську. Сховати тебе від світу — однаково що вбити всіх, кого можеш вилікувати, кому поможеш, в кого вселиш надію. Люди не завжди вміють побачити справжню цінність того чи іншого, так само не відкривається всім справжня велич.
— А я думав, князю, що ти гнучкий, як Ізяслав. Бо всі князі мені видавалися людьми гнучкими насамперед.
– Ізяслав гнучкий, бо хоче втриматися в Києві. А мені гнучкість ні до чого. Ще скажу тобі: Ізяслав не вміє ждати. Я ж умію. Терплячий. Переконатися міг ти вже не раз. Навіть з цими дівками переконався. Вже другу дівку в мене з-під носа забираєте. Одну відбили, не пустили до мене, другу й зовсім забрали, повели на покладини відверто. Хто б стерпів таке? А я терплю.
— Але не спиш — отже, караєшся чи шкодуєш?
— Не сплю, бо багато дум маю. Про це ще поговоримо в свій час. Давай спати, лікарю.
Він, видно, справді незабаром заснув, бо дихав рівно й тихо, як і син його Андрій, а Дуліб ще довго перевертався з боку на бік, то занурюючись у дрімоту, то знов випручуючись зі сну і мляво перебираючи думки в голові. Потім він таки заснув, але відразу й прокинувся, бо коло самого входу до їхнього прихистку бубонів щось Вацьо, який завжди лягав спати коло князівського порога, а йому відповідав хтось знайомий, але впізнати його Дуліб ніяк не міг, поки той на Вацьове бубоніння відбуркнув:
— Ти тому воняй, у кого носа нема, а в мене хоч куценький, та є!
Дуліб мерщій вискочив з-під теплого хутра, встиг саме вчасно, бо ті двоє вже стояли один проти одного наїжачені й загрозливі, готові взятися за мечі.
— Іваниця? — Дуліб вискочив з-під хутра і побачив товариша,
— Оце ж! Насилу наздогнав вас.
— Тихо, розбудиш усіх.
— Та це не я, а він.
— А ти, вацьо, не пхайся до князівського вогню!
— Оце! Вогонь від дерева, а не від твого князя.
— Годі!. — рішуче мовив Дуліб. — Лягай отам десь коло іншого вогнища і досить мені колотнечі.
— Нагрівся коло Манюні, нащо йому вогнище, вацьо? — хихикав княжий розтоптувач чобіт.
— Завидки беруть?
Вони знов готові були зчепитися, Дуліб мовчки розвів їх руками, штовхнув Іваницю в темряву.
— Іди! Годі вже з тебе!
Вацьо, зітхаючи й побурмочуючи, влягався коло входу до князівського притулку.
— І чого я сюди скакав? — зітхнув Іваниця. — Таку дівку кинув! Боже! Чого я тут не бачив?
— І я не знаю, — сказав йому Дуліб і пішов спати, після цього заснув швидко і міцно.
Коли вирушили вранці далі, то Іваниця тримався оддаля від князя Юрія, поряд з Силькою, з яким мовби в чомусь зрівнявся, чи що, принаймні в очах у дружинників, для яких однаково незбагненний був і колишній монашок, наповнений чудернацькими знаннями, як міх зерном, і оцей молодий зухвалий киянин, який у своїй незалежності дійшов до відвертої сваволі, не злякавшись видерти в самого князя з-під носа, може, найсолодшу дівку в суздальській землі. Іваниці заздрили, йому співчували, водночас ставлячись із відвертою погордою, як до кожного, на кому не спочивають княжі милості, а нависає над ним гнів і загроза.