— Велика мета — як великий тягар: багато сил треба, щоб підняти.
— Сподівання маю, що поможуть мені. Поможеш і ти.
— Хотів би.
— Настав час найвищий. Ізяслав спустошує й плюндрує землі довкола Чернігова, по Сейму, по Десні. Два літа не знає спокою той край. Треба йти на Київ. Вісті звідти тривожні, але й сприятливі.
— Взимку важко, — завагався Берладник. — Ще не зібрав достатньо людей.
— Достатку ніколи ні в чому не буває.
— Але ж кидатися наосліп — теж чи потрібно? Був я там, помагав Святославові Ольговичу. Ти знаєш, як усе скінчилося.
— Знаю, що взяв ти золото від Святослава і подався сюди.
— Від безнадії до тебе, князю Юрію, згадай.
— Ну так. Тепер служиш мені, і ось я велю йти з сином моїм Ростиславом на Київ ще сеї зими, щоб до весняних розтопів бути там.
— З Ростиславом не піду. Коли й піду, то з тобою, князю Юрію, і то ліпше за тепла, щоб узяв ти ще й половців.
— Забув, князю Йване, хто платить твоїм берладникам.
— Пам'ятаю те добре. Коли б не залежність ця, то вважали б себе цілком вільними людьми. А так лиш наполовину.
— А хто ставить умови? — засміявся, щоб бодай трохи злагіднити гостроту розмови, Долгорукий. — Той, хто платить.
— Ні, — сказав Берладник, — той, хто служить. Знаєш же пісню, князю Юрію: "Пошукаємо собі ліпшого хазяїна".
— Ти не варяг і не отой київський воєвода, що міняв князів, мов пес хазяїв. Коли прийшов до мене, то вірю: прийшов задля великої, справи, а не заради гарної платні. Ловив би рибу на Дунаї та торгував з ромеями, то й так мав би собі срібло й золото. Ти ж узяв на себе добровільно те, що мною взято з обов'язку. Тому ставлю тебе так високо і прийшов до тебе саме тепер.
— Зненацька застав мене, князю. Не готові ми до такого далекого і, може, найголовнішого нашого походу. Не кажу, що для тебе — це все. Повір мені: не належу до млявих і розманіжених, умію діяти швидко, але щось мене стримує. Сам не знаю що, а нашіптує: "Не квапся". Та й не піду без тебе ніколи. Це вже так. Бо справді йшов саме до тебе, багато чув про князя Долгорукого, прийшов не для того, щоб сидіти тут і ставити отакі сумні городки, де берладники не купаються в розкошах, а живуть у суворості й трудах щоденних. Прийшов, щоб іти, може, й справді, на діло найвище. Але з тобою, князю Юрію.
— Дозволь, князю Юрію, слово мовити, — підливаючи в чаші, звернувся до Долгорукого чашник Громило, перед тим перекинувшись кількома словами з князем Андрієм, який сидів коло сестри своєї Ольги, мовби геть байдужий до розмов за столом, тоді як княжна вся поглинута була увагою до кожного слова Берладника.
— Скажи нам, Громиле, про суздальського коника, який увійде в Золоті ворота київські, — усміхнувся Долгорукий.
— Скажу про інше, князю. Чули ми всі про твій намір іти на Київ. Підемо повсюди за тобою, бо любимо тебе і віримо тобі у всьому, бережемо вірність назавжди. Та коли мислиш, князю, велике володіння придбати в Києві, то марно трудишся, бо знайдеш там лиш спустошені й розорені землі, де вже й мало людей позосталося, а надалі ще менше буде. Без людей же земля — марна пустеля. Маєш у своєму володінні полів і лісів з достатком, а людей і так мало. Вельми мудро порозмислив ти, коли став городи закладати й приваблювати звідусюди до себе люд. І за той час, поки інші князі війнами спустошили свої землі, до тебе, князя мирного й справедливого, чуючи тишу й благоденство, а також правосуддя, йшли люди не з самого Чернігова та Смоленська, а стільки ж тисяч і з-за Дніпра й від Волги, і не самі руські люди, а й інші йдуть під твою руку. Та однаково полів і лісів у тебе більше, аніж люду. По тій причині радив би тобі, князю, не сиротити своїх людей, а дбати про них тут, тоді узриш небавом плоди сил трудів своїх. Коли ж людей матимеш доволі, не потрібна тобі вся оная Русь. Ти будеш усім страшен і всіма шанований. Коли ж перестане бути мир, то земля твоя людьми не намножиться, но оскудіє. Здоров будь, князю Юрію!
— Здоров будь, князю! — підхопили всі за столом, але цього разу виходило так, що суздальські отроки кричали мовби за Долгорукого, а берладники за свого Йвана.
Можна було ждати, що Долгорукий щось різке відповість Громилові, який забув про свій обов'язок потішати за трапезою конячими своїми притчами, втрутився в князівську нелегку розмову, ще й став не на боці свого князя, а виступив проти нього.
Та Долгорукий спокійно спитав Берладника:
— Де ж твій олень берладницький?
— Несуть, князю, несуть.
— Обіцяв, отче, діяти лови в князя Йвана, — обізвалася Ольга. — Тепер хочеш їсти оленя, упольованого кимсь іншим. Взяли з собою псів і птиць, а ловів не діяли.
— Тобі й не ловів хочеться, а заблукати в пущах і щоб князь Іван тебе шукав і знайшов, — засміявся Долгорукий.
— Ні, я хочу сама вбити оленя.
— Уб'єш, доню, ще вб'єш і оленя, й вепра, і лева вб'єш якогось. А тим часом хотів розповісти вам усім притчу. Раз Громило не зумів, то розповім я. Вона дуже давня, але щоразу нова для людей. Пішли колись дерева помазати над себе царя і сказали оливі: "Царюй над нами". Олива сказала їм: "Чи облишу я тук мій, яким вшановують богів і людство, чи піду поневірятися по деревах?" І сказали дерева смоковниці: "Іди ти царюй над нами". Смоковниця відповіла їм: "Чи облишу я солодощі мої й гарний плід і чи піду поневірятися по деревах?"
І сказали дерева виноградній лозі: "Іди ти царюй над нами". Виноградна лоза відмовила: "Чи облишу я сік мій, що звеселяє богів і людство, і чи піду поневірятися по деревах?"
Тоді всі сказали тернині: "Іди ти царюй над нами". Тернина сказала деревам: "Коли ви справді настановлюєте мене в царі над собою, то йдіть спочивайте під тінню моєю; коли ж ні, то вийде вогонь із терну й попалить кедри ліванські".
Але що за тінь може дати тернина? Так думаю про Ізяслава. Терзає він землю й терзатиме, поки й сидітиме в Києві. Покласти край цьому терзанню можна лиш в один спосіб: іти нам туди всім і зробити з усіх земель наших одне ціле. Чи то я стану великим князем, чи син мій, чи інший хтось, та знаю одне: мир потрібен землі й цілість. Прожив я багато літ у цій землі, яку населяли спервовіку різні племена. Не мали ми з ними жодної сутички. Звик я до цього, звикли й довкола мене. Злагідніли ми до краю. Може, й слабкі через це. Миролюбні завжди слабші від забіяк. У мері, воді та й в інших наших народів панує переконання, що все на світі можна перемогти піснею. А нам би співати пісень у Києві! Не князеві Юрію співати. Бо що таке князь? Дорога, по якій котяться всі колеса, біжать усі пси, топчуться всі люди й коні.