— Перкінсе, що це означає? — запитав доктор Мортімер.
Наш візник повернувся на козлах:
— З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його розшукують. Виставили вартових на всіх дорогах, на всіх станціях, та поки намарно. Тутешній народ вельми цим незадоволений, сер.
— Чому? Адже тому, хто наведе на слід, виплатять п’ять фунтів.
— Так-то воно так, сер, так тільки на п’ять фунтів надії мало, правдоподібніше, що він тобі переріже горло. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь дрібний злодюжка.
— Хто ж він?
— Селден, який скоїв убивство в Ноттінґ-Хіллі.
Я добре пам’ятав справу Селдена, оскільки свого часу Шерлок Холмс розслідував її, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаткою безцільного звірства, яким вирізнялися дії цього нелюда. Злочин був настільки дивовижним, що в суддів зародилися сумніви в осудності Селдена, і тому його страту замінили ув’язненням. Візок піднявся на пагорб, і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт. Подекуди на них виднілися дольмени[8] з уламків скель і кам’яних стовпів. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, на сумній гладіні цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, які вигнали його зі свого товариства. Ще цього бракувало, щоб примножити те похмуре, що причаїлося в голій пустелі, яка розстелилася перед нами, у рвучкому вітрі й сірому небосхилі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто.
Родючі місця залишилися під нами. Ми озирнулися — промені призахідного сонця перетворювали дзюркотливі струмочки на золоті стрічки, горіли на спушеній плугом землі й густих чагарниках. Дорога, що перетинає червонясто-оливкові перевали з величезними валунами, ставала дедалі занедбанішою й суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нами постала схожа на глибоку чашу долина з хирлявими дубами й соснами, покрученими й погнутими вітром, який нуртує тут споконвіків. Над деревами височіли дві високі, стрункі вежі. Наш візник указав на них батогом.
— Баскервіль-Хол, — сказав він.
Господар маєтку звівся у візку на повен зріст — щоки в нього розпашіли, очі спалахнули вогнем. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастих чавунних воріт з двома колонами, вкритих мохом та увінчаних кабанячими головами — гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок брамника був старий, з оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будівля — перший плід, принесений південноафриканським золотом сера Чарльза.
За воротами йшли два ряди високих старих дерев; їхнє гілля утворювало в нас над головами похмуре склепіння. Стукіт коліс знову потонув у шурхоті листя. Баскервіль здригнувся, вдивляючись у довгу, темну алею, в кінці якої виднілися примарні обриси будинку.
— Це сталося тут? — тихо запитав він.
— Ні, з іншого боку, у тисовій алеї.
Молодий спадкоємець похмуро озирнувся.
— Мене анітрохи не дивує, що дядько, живучи тут, постійно чекав якогось лиха, — сказав він. — Тут кого завгодно пройме страх. Зачекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте цих місць! Біля входу горітимуть ліхтарі Едісона й Свана[9] по тисячі свічок кожний.
За алеєю відкривався широкий газон і, оминувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я міг роздивитися лише масивний фасад і терасу. Все було оповите суцільним плющем, який залишав відкритими тільки віконні амбразури та овали гербів. Дві стародавні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будинку. Праворуч і ліворуч до них прилягали два крила з чорного граніту, прибудовані пізніше. Крізь вікна з густими рамами на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом з високими трубами здіймався стовп темного диму.
— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холу!
Високий чоловік виступив з тіні, що падала від тераси, і відчинив дверцята візка. В освітлених дверях холу з’явився силует жінки. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові зняти наші валізи.
— Сер Генрі, ви не заперечуватимете, якщо я поїду додому? — сказав доктор Мортімер. — На мене чекає дружина.
— Зостаньтеся, повечеряйте з нами!
— Ні. На жаль, не можу. Справ, мабуть, чимало назбиралося. Я б залюбки сам показав вам будинок, але Беррімор зробить це ліпше за мене — він чудовий гід. Бувайте здорові! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень або вночі, не соромтеся посилати за мною.
Стукіт коліс поступово завмер у глибині алеї; важкі двері зачинилися за нами.
Хол, у якому ми опинилися, був дуже гарний — просторий, високий, з масивними кроквами з потемнілого від часу дуба. У старовинному комині з чавунними ґратами для дров потріскували й шипіли дрова.
Після тривалої поїздки ми з сером Генрі змерзли, тож простягнули руки до вогню. Потім узялися розглядати дубову обшивку холу, високі, вузькі вікна з кольоровими скельцями, оленячу голову й герби, які було непросто роздивитися на стінах при тьмяному світлі люстри.
— Саме так я собі все це і уявляв, — сказав сер Генрі. — Справжнє родове гніздо, чи не так? Лиш подумати — мої предки жили в цьому самому будинку упродовж п’яти століть! Тільки-но подумаєш про це, мимоволі налаштовуєшся на урочистий лад.
Його смагляве обличчя палало дитячим захватом. Він стояв у колі світла, що падало від люстри, а довгі тіні лягали по стінах і чорним вельйоном згущувалися над ним.
Беррімор порозносив наші валізи по кімнатах і, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як і годилося добре вимуштруваному слузі. Зовнішність у нього була неординарна — високий, показний, із густою чорною бородою, що відтіняла бліде благовидне обличчя.
— Накажете подавати вечерю, сер?
— А що, готова?
— За кілька хвилин буде, сер. Гаряча вода у вас у кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишитися тут на перших порах, адже за нових порядків вам буде потрібен великий штат.
— За яких нових порядків?
— Я хочу сказати, що сер Чарльз жив усамітнено, і ми вдвох цілком могли обслуговувати його, а ви, сер, імовірно, житимете на широку ногу, і вам доведеться підлаштовувати усе під себе.