* * *
На хуторі Кандиби, чим ближче до празника, тим більший рух. Коли полковник возився з сином, то Марта і Терешко працювали від раня до ночі. Пекли хліб, різали кабанів на ковбаси і м'ясо, різали волів та баранів, а Терешко частенько заходив до льоху та чіхався з турботи в потилицю, чи воно вистане на стільки ротів, щоб полковника не осоромити. О! бо як налетять запорожці — а вони, певно, прибудуть,— то могло б не вистачити для всіх. Ще більше затривожився старий запорожець, коли під вечір празника стали гості з'їздитися. Майдан хутора швидко заповнився. 1 тоді треба було поміщати гостей за валами під шатрами. Тут щораз більше виростало шатер і обоз щораз більше поширювався.
Від раннього рана новосамарська церква — наче в облозі. Щораз більше напливає людей. А сама церква невелика; ледве старшина помістилася. Народ ставав довкруги церкви і прилипав до стін з усіх боків. Усе одяглося по празничному: козаки — паланчині і приїжджі, дівчата й молодиці, мов маків цвіт, залягли церковну площу.
В церкві правив обідню місцевий духовник, о. про-тоєрей Созоній з дияконами. В часі відправи стояв посеред церкви полковник з старшинами. Побіч нього стояв Петро. Вже не той обідраний бурлака з розкудовченою бородою та волоссям, який недавно вернувся з турецької неволі. Тепер Петро — козак, мов писаний, аж любо глянути. Обголений чисто, з гарним чорним вусиком та козацьким чубом. На ньому малиновий оксамитний контуш поверх голубого жупана, червоні штани з матнею, чоботи-сап'янці, при боці гарна шабля. На нього звернені очі усіх. Сам полковник Кандиба, хоч людина побожна— що не раз гримав за неувагу в церкві,— не може тепер очей відірвати від свого любого сина одинака. Та скільки нагадає на це, то б'ється в груди і кається за свою грішну неувагу. А вже дівчата — з усієї паланки, і ті, що з батьками приїхали на празник у гості,— аж поїдають гарного козака своїми палкими очима. Та кожна з них знає добре, що Петро жадній не дістанеться, бо він заручений вже віддавна з сотниківною Степанидою, дочкою великого полковникового приятеля Пилипа Жука.
Після скінченої відправи висипався увесь народ із церкви і з-під церкви, мов вибирана пшениця, на майдан коло церкви. Одні стають купками, вітаються та балакають, інші йдуть прямо на полковницький хутір. Поміж них ходить полковник з Петром і запрохають гостей у хату обідати.
II. Б Е Н К Е Т
Самарська паланка найбагатша з усіх паланок на Запорожжю. Вона лежала близько Слов'яно-Сербії. І хоч тут безпечніше було від татарських набігів, то якраз Слов'яно-Сербія була для паланки найбільшим нещастям. Коли царським людям не стало вже вольного степу на поселення, то взялися займати козацькі, вже управлені, землі і поселювати на них чужинців. Поселенців організувала цариця на воєнний лад: формувала з них гусарські та пікінерські полки, давала зброю і ставила під прикази московських офіцерів та генералів. Козаки це бачили, і тямили, що на їхніх землях стає нова воєнна сила, котра на приказ цариці скочить на них, щоб їх поневолити Москві. Давніша ворожнеча між татарами та запорожцями минулася і взаємини вирівнялися. Цариця по останній війні буцімто визволила кримських татар з-під Туреччини, але взяла їх під свою високу руку. Тепер татари приїздили на Запорожжя торгувати: привозили з собою сіль, смушки, а брали від козаків хліб та худобу. Заміння торгівля процвітала. Часом лиш яка там шайка татарів наскочила на поблизькі козацькі паланки — то були звичайно татарські чабани. Козаки знали, як відбитися від них, і все вміли справу поладнати з татарською старшиною.
Запорозька Січ була столицею тих розлогих земель. Паном над усім був кошовий батько, того разу Петро Калнишевський. То була розумна людина, хоч і неписьменна. Добрий організатор. Вмів ходити "поміж дощ", виминати суперечності між царським урядом а запорожцями, і так само змагався жити в згоді з татарвою. Побував частенько в Петербурзі як ви-сланник козацький — ще як лиш генеральним осау-лом був, поки його кошовим не вибрали,— і знав всі заходи і виходи між московськими панами. Старався все виконати волю Москви, хоч за це козацька старшина і усе товариство на нього ремствували. За те Москва наділяла його всякими ласками і нарешті прислали йому позолочувану бляшку з візерунком цариці на стяжечці на шию. Такими бляшками обдаровували і інших старшин по кожнім поході на турка.
Заспокоюючи так Москву, Калнишевський звернув усю увагу на добробут козацької маси. Він розумів, що для козацтва минулася раз на все доба добич-ництва, воєн, набігів, що приходиться їм заспокоювати свої прожиткові потреби самим у себе, що треба взятися до свого господарства на тій, на диво плідній, багатій у всі дари природи землі. Треба замінити шаблю плугом, а до того треба підпирати осадництво своє-
рідне і хліборобство, щоб бути незалежним ні від кого. Він знав, що Москва робить те саме, і нерадо дивиться на роботу Калниша. Свій поселенський елемент спроваджував Калниш з Гетьманщини, звідкіля йшли на Запорожжя кріпаки цілими хмарами. Від того запорозькі паланки густо поселювалися. Цариця мала причину боятися, що коли Запорожжя поселиться "хахлами", як заорють степ, тоді воно не буде у москалів просити хліба, бо буде мати свого доволі. Запорожжя стане на свої ноги — і тоді буде трудніше його приборкати та завоювати. На Запорожжя може перейти усе кріпацтво з Гетьманщини, а тоді не стане для панів в Новоросії * робучої сили і панські землі опустіють. Треба було знайти якийсь рівноважник проти тої наростаючої сили — тим мало бути осад-ництво чужоплемінного народу, який був би душею і тілом відданий своїм царським добродіям і опікунам.
Низ ставав цвітучою країною, процвітало хліборобство і з кожним роком заорювано щораз то більше степу. На решті незаораного степу паслися великі стада усякої худоби. Попри дуків багатіли також і посполиті, бо їхні повинності не були великі. До того ще, демократичний устрій республіканський, своє питоме будівництво приманювали людей і причинялися до добробуту й розвитку.
* Так називали москалі південну частину України, в околиці Одеси й чорноморських степів.