— А ти звідки знаєш, хто в моїй хаті гостює?
— Не лиш ти, батьку, вмієш по дубах лазити, але й я теж, бо я молодший за тебе,— каже Прокіп, хитро усміхаючись.
— Бравий з тебе козак,— каже вдоволений сотник.— Тепер, хлопці, лягайте трішки спати, а я вас побуджу в слушний час.
Прокіп пішов між молодших козаків вибирати собі удальців, а сотник — між старшину, давати при-кази, що далі робити:
— Коли село вже спалахне добре, тоді ми — за рушниці, та з-поза плотів будемо пражити кожного, хто з хати носа покаже або біля вогню з'явиться. Не марнувати стрілен. Пам'ятайте: що куля — то один труп. А коли вже доволі їх постріляємо, так списи і шаблі в руки — і на оставших наскочимо, мов шуліки. Не щадити нікого. Пам'ятайте, що з вовченят вовки виростуть колись...
Сотник говорив з вогнем, а жадоба помсти аж грудь розпирала йому.
В тій хвилі Омелько станув при сотнику:
— Дозволь мені, таточку, сказати тобі одне словечко...
— Ти чому не сидиш там, де тобі було приказано? — гримнув сотник на сина.
— Зараз йду. Хочу лише сказати, що дві наші гармати я забрав з-під шопи, ну і стрільна, і вони тепер можуть нам придатися.
— Добре, сину, давай їх зараз сюди... Гадаю, що москалі будуть бігти до ліса,— добре було б привітати їх камінним дробом, вони певно того не сподіваються...
Довгенько так балакали. Дехто з старшин приліг на траві і заснув. Сотник не спав і сторожив за всіх. Частенько дивився на зорі. Зближалася ніч. Косарі доходили половини неба...
Із кущів вийшло кілька тіней.
— Благослови, батьку, на щасливе діло,— заговорив стиха Прокіп.
Сотник їх перехрестив:
— Тямте, хлопці, що краще вам згоріти у полу-міні, як попасти живим у московський полон.
— Не попадемо, батьку, бо ми знаємо кожну стежку в селі...
— Усе побрали?
— Вже ж, все готове.
Прокіп показав сотникові малий клуночок, який вийняв з-під поли. Сотник почув, що там щось шипіло:
— Там мокрий порох. Його лиш трохи продути — та під стріху готовий покласти. Ну, хлопці, ходімо.
— І нам пора, товариші.
Сотник порозділював військо на частини і кожному гурткові призначив, де ставати. Обсадити кожну вулицю, що йшла з села. Не показуватися, виминати сторожі.
Прийшов Омелько з гарматами. Сотник визначив йому місце між кущами.
— Тут стоятимеш, а коли б ворог хотів втікати до ліса, тоді пали. Налаштовані?
— Дрібними каміннями.
Старшини розходилися до своїх частин; потім виходили гуртами з ліса, мов духи...
* * *
О самій півночі спалахнули вогні в селі аж у чотирьох місцях. Перша запалала хата сотника. Прокіп додержав слова і підпалив її, а сам сховався за грубе дерево. Це був умовлений знак. Хати займалися одна по одній. По хатах всі спали мертвецьким сном. Перший вибіг з хати московський полковник, не одягнений, і кричав: "Горить!". У ту хвилю Прокіп прицілився з пістоля і вистрілив, а полковник повалився на землю. Від того стрілу прокинулося усе. Поміж горючими хатами зароїлося від людей. Поселенці мішалися з солдатами. Настав великий гамір, крики та голосіння. Ніхто нічого не розумів — приказів ніхто не слухав. Про рятунок не було мови. Але то не був ще кінець біді. Тепер залунали мушкетні стріли з-поза плотів та з-поміж кущів, з невидимих рук. А кожний стріл, вимірений до ясного полум'я, не був даремний. Настало таке пекло, що ніхто не знав, де діватися. А підпалячі припали до землі і поповзли до своїх. Мушкетний вогонь не вгавав. Аж відразу почувся голос сурми — і все притихло. Мушкети замовкли; тепер почувся бойовий козацький оклик: "Бий та ріж!"
Козаки кинулися на недобитків, кололи списами і втручували в огонь. Розізлилися, як подратовані оси. Врешті гурток тих, що оціліли, пігнав до ліса. Але тут дві гармати гримнули дробом прямо на втікачів. Знову крик та метушня. Завернули, а дехто, що побіг набік, гинув на спису або від шаблі... Різня тривала до рана.
— Кидайте їх, клятих, в огонь, щоб і сліду не стало,— нехай нас не зачіпають.
Коли вже настав день — із згарища виходив немилий сморід спаленого м'яса. Усе село згоріло дотла, але й вороги околіли в огні...
Козаки вертали до табору на поляну як месники за свою кривду.
XV. СКИТАЛЬЩИНА
Янкель приносив полковникові Кандибі щораз то гірші вісті. Він швендявся по околиці, сходився з ріж-ними жидами і від них довідувався про все.
Москалі загнули собі на Кандибу, вважаючи його головним товчком до непослуху на Запорожжю. В Самарі мали сходитися всі нитки широко закроєного заговору, сюди з'їздилася паланчина старшина, радилася, і вкінці дали таку прочуханку царським військам, що ні один солдат не вийшов цілий. Такі злочини треба покарати, щоби козацька голота знала, з ким грає. Також це стояло на перешкоді цариці до осягнення великодержавності Росії.
Тому-то вирішили в Глухові, що треба несподівано наскочити на Самару, піймати старого і молодого Кандибу, а майно забрати на казну.
Про це все Янкель довідався завчасу — розуміється, за великі гроші, котрих полковник не жалував. Жид служив полковникові вірно, полюбив його і прив'язався до його сім'ї, наче до рідних. Полковник знову і козаки відносилися до Янкеля, як до свого чоловіка.
Одного разу прибіг Янкель з своєї мандрівки — аж духу йому не ставало, так задихався:
— Пане полковнику, мій добродію,— вам треба негайно втікати, бо москалів йно що не видно...
Жид став плакати.
На добавку того пригнав гонець з недалекої оселі самарської паланки з вісткою, що від границі йде велика сила московського війська прямо на Самару. Полковник прикликав зараз Петра, Марту і Степаниду і сказав їм, про що довідався і що їм треба робити. Марта стала плакати, що на старості літ мусить йти на скитальщину між чужих людей.
— Не турбуйтеся, тіточко,— потішав її Петро,— світ широкий — не пропадемо. Я знаю шлях в турецьку землю, і там, між бісурменами, краще заживемо, як між православними москалями...
А звертаючися до батька:
— Нема що, тату, гаятися: треба брати, що дасться взяти, який десяток наших козаків, котрим не хочеться піти до пікінерів,— та й в дорогу.
— А я за козака, твого чуру, передягнуся,— каже Степанида,— так мені буде наручніше.
Зараз стали ладитися до дороги. Ладили вози, набрали на них, що можна було взяти. З козаками пішов і старий приятель полковника, Терешко, бо не хотів розставатися з полковником.