Генерал Текелі прийняв гостей дуже ввічливо і попрохав до обіду. Розмовляли про січові справи, і ніхто з старшин й не подумав, яка їх доля жде, коли царицин генерал так ласкаво балакає з ними. Текелі виложив їм волю цариці, світлішого губернатора і сенату,— що Запорожжя з своєю Січчю пережило свій вік і тепер мусить вступитися іншим порядкам. Генеральний суддя Головатий та генеральний писар Глоба заступалися за Запорозькою Республікою, покликалися на заслуги запорозького низового лицарства для царів. Та це нічого не помогло. Січ має бути зруйнована, а козаки або остануть на місці, або можуть вертатися, звідки прийшли. Старшини, як побачили, що нічого не вдіють, хотіли зараз по обіді вертатися. Тепер Текелі заспівав їм не такої:
— Ви бунтовщики, ледарі, ви спротивляєтеся волі цариці,— я вас беру усіх під арешт. В Петербурзі будете виправдуватися з ваших злочинних діл — мені ніколи з вами вести процесів.
На даний знак з'явилися царські люди і скували кайданами Калнишевського, Головатого і Глобу та ще кількох старшин і їх замкнули.
— А ви, курінні отамани, вертайтеся на Січ і приготовте передачу усього, що є на Січі, і не чекайте, щоби я вас аж гарматами попрохав... Тепер пашол вон!
Старшини задеревіли від того, що сталося,— так що слова не міг ніхто промовити. Тепер московська зрадливість вилізла шилом: зразу гладять, а потім б'ють... Калнишеві нагадалися пророчі слова Задираки, котрим не хотів вірити. Та він надіявся на благородність цариці, щирість Потьомкіна і тих московських панів, котрих добре знав, побуваючи часто у столиці, котрим стільки подарунків і хабарів напихав. Хіба ж вони те все забули? Ні, то, либонь, якась примха генерала, а в столиці усе виясниться. Найбільше його боліло те, що забрали царицину бляшку з візерунком, коли закладали кайдани.
Недовго Текелі придержував при собі запорозьких в'язнів. За кілька днів післав їх у кайданах під сильним конвоєм далі, на морозну північ.
Ніколи вже їм не побачити ясного українського сонця і погрітися його проміннями...
Ще не дійшов Петро з валкою до Підпольної, як йому назустріч над'їхали оба сотники.
— Нічого з того не буде, завертаймо,— каже Жук.— Замало у нас байдаків, щоби всіх забрати з нашим обозом. Нам лишилася дорога степом, через татарський шлях, у турецьку землю. Йдемо до Акерману. Сподіватися, що Андрій Лях з своїми байдаками швидше там запливе, за нами поговорить, і там на нас будуть ждати...
Зажурилися бідні скитальці перед такою далекою і важкою дорогою, та нічого було робити. Мали з собою доволі хліба, мали і свою худобу, та не без того, щоб татарські чабани не напастували їх по дорозі. Усю надію покладали на таких досвідних отаманів, як оба сотники.
Пішли у світ за очі до обіцяної землі...
Та не кожному довелося до неї дійти...
Ой, не кожному.
Старий Кандиба западав щораз більше на здоровлю. Вже з дому виїхав нездоровий, а ті важкі переживання і подорожні труди доконали решти. Не міг вже встати власною силою, увесь час лежав на возі під полотняною плахтою. Біля нього сиділи стара Марта і Степанида. Тепер вже ніхто не пізнав би Кан-диби з-перед півтора року. Всі втратили надію, щоби він ще коли подужав. Кандиба усім цікавився та все розпитував про Січ. Вечорами, як похолодніло, ставало йому легше. Тоді приходили до нього на балачку син і оба сотники. Вони його потішали, хоч самі у те не вірили.
— Даремне втрачаєте слова, потішаючи мене. Я знаю, що мій конець дуже близький. Жаль мені лише, що прийдеться вмирати без сповіді та без покаяння...
— Та які у вас гріхи можуть бути, тату! Ви жили по-Божому та нікому не робили кривди.
— Ні, сину,— у мене один великий гріх на душі, за який не лише на цім світі покутую, але ще прийдеть-ся покутувати й на тім. Мій гріх у тому, що я так вірив Москві — і не одне проґавив, чого не повинен був робити як щирий запорожець-товариш. А прийдеться іще покутувати за гріх мого батька Андрія Кандиби, що повірив масним та брехливим словечкам царя Петра,— не підпер гетьмана Мазепи, а пішов за Петром. О, сину мій, знай, що за такі гріхи Господь пеклом карає. Тому треба мені частину батькового покаяння взяти на себе, а то не минути йому пекла на страшнім судилищі Христовім. Це юдин гріх. Аж тепер я бачу, як виглядала би нині наша Україна, коли б усе козацтво пристало було до Мазепи і шведів. Не було б тоді Полтави, не було б Малоросійської Колегії, не було б великої Росії, не пропала б Гетьманщина,— але була б велика, могутня Україна. І ми сьогодні не скиталися би та не потребували би впрошуватися до султана в гості, з котрим воювали цілі століття. Тепер все пропало. Наше сонце заходить, а коли воно знову зійде, то Господь знає.
Кандиба говорив з жаром, аж у нього очі блискотіли вогнем. Здавалося, що йому прибуло нових сил. Та воно лише так здавалося. Знеможений, впав на подушку, заплющив очі і важко дихав.
— Одне вам лиш скажу,— каже, отворяючи очі,— не вірте москалеві. Він зроду такий, що правди не скаже, не буде щирий. Україна тоді може визволитися, як царі пропадуть і Росія розпадеться... Я лиш з одного радію — що вмру тут і мої кістки поховають на нашій, українській землі.
Сонце сховалося за обрієм, настало холодно. Так любо спочити по денній спеці... Кандиба дивився
кудись в далину скляними очима і важко дихав. Потім важко зітхнув, простягся і перестав жити.
Петро перехрестив батька і примкнув йому очі.
— Моліться, братіки,— сказав крізь сльози.
Усі, що стояли біля воза, станули навколішки і молилися стиха. Жінки хлипали.
Полковника покладено на траві, зложено руки навхрест, а у головах засвітили дві свічки. Зараз вранці викопали глибоку яму...
Скитальці сходилися і відмовляли заупокійні молитви. Поклали мерця в яму, прикрили червоною китайкою, сотник Жук відмовив молитву, і присипали землею. Станула нова висока могила з деревлян им хрестом.
Цього дня не рушалися з місця. Жаль було усім розставатися з тим місцем, де поховано дорогу усім людину...
XVII. РУЇНА
Цілий тиждень Текелі перестояв бездільно під Січчю. Він пам'ятав на приказ цариці: щоби узяти Січ без проливу крові. Арештованих старшин вивезено в Москву під суд, а сам ждав, коли здасться Січ-городок.