Таки в келії був ще хтось. Алімпій придивився пильніше — при його ложі сидів отрок із обличчям ясним і чистим, ніби його ніколи не торкався тягар
життя, мовби той отрок бачив тільки своє щось, вельми гарне й радісне, може, навіть лиш власну чисту душу, нічим не скаламучену й.не потривожену, Алім-пій вдивлявся в те обличчя, і дивне почуття огортало його: ніби він уже десь бачив те обличчя, й не один раз, а безліч разів, і в той же час не міг би сказати, хто це, як йому на ймення: був певен, що хоч бачив, а не так, як інших людей — аби йшов цей юнак навстріч, лице в лице — то такого не було, навпаки. Алім-пій ніби віддалявся від нього, між ними лягала якась межа — і все одно те обличчя постійно йому виділось.
— Спи, спи,— сказав отрок, і голос його мав барву теплу й лагідну, і також вельми знайому.
— Хто ти? — запитав Алімпій.
— Ти знаєш,— сказав отрок, але Алімпій ще не знав. Однак він рад був гостеві, його ясному обличчю і теплому голосові.
— По що ти прийшов? — запитав Алімпій. І знову почув:
— Ти знаєш.
Знову замерехтіли барвами стіни, і знову плелись видива, обступили іконника і його гостя. Алімпій бачив власні руки, що клали мусію на стінах Михайлівського золотоверхого собору, і,власні руки, котрі розтирали вапи і тримали вапницю, і власні руки, котрі складались до молитви, і власні руки, котрі за трапезою ламали черствий хліб. Він подумав, що, може, треба оповісти цьому отрокові щось про людські руки.
І сказав:
— Тако рече апостол Павло: "Мені ж і сущим зі мною хай послужать руки мої, і нехай ніхто втуні хліба не їсть".
Отрок дивився чистими очима і слухав, хоча на мить Алімпієві видалось, що отрок слухав лиш із поваги, бо йому знане те, що він, Алімпій, говорить, а може, й того більше. А хотілось говорити, хотілося сказати, що як той юний отрок прагне перейняти його науку (бо ж хіба не по те прийшов?), то нехай не цурається ніякої праці, як не цурався Алімпій, і хай навчиться хитрості іконної не задля багатства, а задля отого дивного, що приходить і народжується, коли пишеш, коли тільки торкаєшся пальцями вапни-ці чи гладенької поверхні липової дошки. І ніщо перед тим золото, срібло, цілий світ перед тим ніщо.
— Вмій розділити зароблене тобою на три частини: одну — на святі ікони, другу — убогим віддай, а третю на потребу твого тіла... І не бери більше, ніж на те треба.
Сіра мушва раптом знову зашелестіла по келії, стромляла всюди довгі комарині носики — де то скарби, де золото, наскладане Алімпієм, благочестиві мніхи дбали про сохранність чужої душі, аби соблазну комусь не було.
А раз трапилось: просив муж один багатий і щедрий, аби Алімпій ікону написав, а що не було самого іконника на той час, то з братією домовився: десять разів по стільки заплачу, скільки скажете, аби лиш Алімпієвого письма ікона... Тричі приходив, і тричі братія — від Алімпія ніби — переповідала, аби ще гроші приніс, а приносив не шкодуючи, і все мніхи побожні до своєї кишені складали. Алімпій так до кінця й не відав би, коли б там не обділили брата Захарія — то прийшов, нашептав Алімпію, а він тоді звернув усе мужу благочестивому, ікони подарувавши власного письма. Оті ж і не згоріли, коли пожежа була велика на Подолі.
Силкується Алімпій розігнати мушву, а та нишпорить, нюшить; добре, що душа його нікому не доступна, бо там би шукати мали, не під тиньком у келії.
Отрок слухає — ледь здригаються кутики його пів-дитячих уст, і він похитує головою, а над ясними очима тремтить чорна тонка брова. Алімпієві знайомий порух тієї тонкої брови, не так навіть знайомий,
як аж болісно відчутний, і знову здається йому, що отрок слухає лиш із поваги, а сам геть-чисто все знає,
— Хочеш пізнати більше, ніж може осягнути розум твій власною силою,— читай книги святі. Не збудувати корабля без цвяхів, не жити праведнику мудрому без книг. Краса воїну — зброя його, кораблеві — вітрила, тако і праведнику почитания книжне.
— Правда твоя,— мовив отрок і в задумі прикусив губу, а знову йому чорна брова здригнула, і тоді Алімпій вже знав, хто то такий. Він дивився на руки отрокові, були вони міцні, навиклі до праці, а ще не навиклі до того, аби вапницю тримати, ті руки він знав достеменно, то були власні його долоні,— ті руки клали камінь у підвалини церкви Печерської, було то давно, страшенно давно, ціле життя збігло, відколи отрок Алімпій клав камінь у підвалини церкви, а церква мала стати на пагорбі над Дніпром, і широка ріка пливла під ногами в отрока і ніби його самого брала кудись із собою, а небо було синє, і вода була синя, і світ був незатьмарений, бо незатьмареною була отрокова душа. На закладини церкви приїхав князь Святослав Ярославич, сам лопатою копав рів для основи майбутньої церкви, і отрок копав, і камінь носив, а потому зостався — учитися іконного писання в грецьких і обезьких писців.
Прикривши зелене лахмання й руду голову чорними чернечими ризами, аби ніхто не розпізнав непотребного, богу не угодного скомороха, він увійшов до келії.
— Не гнівайся, що увійду. Не оскверню дому твого, бо нема в мені скверни, ані заздрості, ані нечистих помислів — не гнівайся...
Голос мав смиренний і тихий. Алімпій, одначе, впізнав широкий рот і рудий заріст — таки справді не скверна, а щось чисте було зараз на тім обличчі.
— Не гнівайся, що забагато говорю. Сказано, мовчазна людина — як заткана корчага: ніколи не знатимеш, що в ній є. А ти про мене все знаєш... Звичайно, краще, може, мовчати, аніж дурне говорити, але я не вмію мовчати, бо, тільки говорячи, знаходжу самого себе. Мені лиш те дано, тобі — тайна...
— Не гніваюсь на тебе, однак мовчи, бо я розмовляю сам із собою.
Зелений скоморох приглянувся до світлого отрока:
— То так... говори. А я хоч раз послухаю. Відтак знатиму, що то — говорити до себе самого. Бо мені треба когось іншого до бесіди, сам перед собою не міг би розбивати окови серця свого.
— Скажи, пощо прийшов? — просив знову Алім-пій-старець Алімпія-отрока, а той казав:
— Ти знаєш. Згадай.
І прийшло те, чого найбільше прагнув Алімпій. Те видиво, котрого не міг угледіти, уловити перше, а котре було — він те знав — найважливішим.