Полапавши рукою за околотами вздовж бантини, Золотаренко намацав якийсь вузлик, що скидався на розшитий бісером кисет із вицвілими китичками на гузирці. Розв'язав цупкенький шнурок, і на дні вузлика-кисета побачив чотири георгіївських хрести. Так, це були ще дореволюційні георгіївські хрести, він нітрохи в цьому не сумнівався, хоч тримав у руках уперше. Як і не сумнівався в тому, що хрести ці належали дідові Данилові, котрий мав бути повним георгіївським кавалером.
Зі своєю знахідкою спустився по драбині з горища в сіни. Повінь сонячного світла вдарила в очі, засліпивши й запаморочивши. Золотаренко спинився в дворі під розквітлою грушею, що дзвеніла бджолами, і якийсь час розглядав давні реліквії. Коли й за що геройською своєю службою в армії заслужив ці нагороди покійний дід Данило? Пам'ять не могла підказати ніякої відповіді, пам'ять була глуха, як пустельний простір, без відзвуків луни, котрі здатні оживити той простір,— і Золотаренко відчув напад легкої провини. Начебто він, онук, завинив перед своїм дідом, і прощення йому поки що нема...
З протилежного боку вулиці, під повіткою, видніла згорблена чоловіча постать. Зашморгнувши кисет із георгіївськими хрестами й сховавши до кишені, Золотаренко подався на чуже обійстя.
Руда мичкувата борода висіла на довгому плескатому підборідді, як у цапа. Сусіда — худий, як жердина, на худих патикуватих ногах — і справді скидався на цапа. Особливо ж коли задер довгобразу голову, коли затремтіли ніздрі хрящуватого носа. А вицвілі очі берегли десь на денці впертий вираз своєї молодості, наче їхній власник ось-ось захоче буцнутись лобом.
— Збиваю ось корито для свині,— мовив сусіда. Мовив так, наче вів далі розповідь, яку недавно обірвав. І наче вони бачаться не вперше, а знаються давно, бо живуть через вулицю.— Хряк із норовом лупився моїй бабі, скільки вже дроту затягували в писок, а хряк від того дроту тільки злішає, мов чорт.
Срібночола сокира живим сяйвом зблискувала в чіпких, корчуватих руках.
— Немає вже баби-знахарки... Чим лікувала? — гомонів сам до себе.— Травами, зіллям, корінцями. А що пришіптувала, без казань не обходилось у неї, то й придумали, що ворожить. Помічна рослина має силу, а хіба людське слово не має сили? Слово теж завжди мало силу — в поганого вона погана, а в доброго — добра. Всі знають, що так, а однаково дехто крутить носом. Мовляв, ворожка, мовляв, знахарка. От ви...— цапуватий сусіда гостро так поглянув на Золотаренка,— щось тямите на травах чи на замовлянні? Одне знаєте: забобон! А може, за тим забобоном більше людського розуму, ніж за вашим невіглаством... Нема баби-знахарки. А машинами звідусюди приїжджали. Шкода, нікому не передала свого вміння... Багатьом помогла. Тільки самій собі не помогла, бо, видно, вже так судилось.
— Ви Данила знали? — спитав Золотаренко.— Діда?
— Данила не знав,— мовив сусіда, лаштуючи дно корита.— Я ж на цій вулиці в прийми пристав, поставився після війни, в сорок шостому, а Данила давно вже нема. Чувати чував, а бачити не бачив... Його, кажуть, в ополонці втопили.
— В ополонці?
— Ну... Йшов узимку через кригу, з району повертався. Його й перестріли. Наказали скинути кожух, валянки, шапку. А він одчайдушний, у бійку встряв. Та де одному проти банди. Самі роздягли, всунули головою під кригу. Тіло вже весною знайшли.
— За що ж його? — Біль дзвенів у словах Золотаренка.— Він же повний георгіївський кавалер.
— Кавалер? Не чув... Та хто б дивився на те, що георгіївський кавалер. Він у ті роки землю усуспільнював, за колгоспи стояв. Ну й розкуркулював, ясне діло. От і поквиталися з ним темної ночі.
— Хто? Викрили їх?
— Тоді багатьох по всіх усюдах викривали, що й сліда не лишилось від них... Ще перед бабою-знахаркою помер дід Оврам Поліщук. Він теж у ті часи збивав людей до колгоспів. Чого ти, хлопче, раніше не навідався? Міг би погомоніти з ним, багато довідався б.
— Якби знаття! — з жалем сказав Золотаренко.
— Авжеж, якби знаття,— згодився цапуватий сусіда.— Старі люди відходять, а з ними й життя їхнє відходить. А пам'ять — як цідилок, не все затримує.
— Хтось із сім'ї того Оврама Поліщука зостався?
— Чого ж... Син-зоотехнік, у нього діти й онуки.
І Золотаренко поклав собі подивитися село. Сівши в машину, розвернувся назад і невдовзі спинився, вгледівши край городу зігнуту дівочу постать із заступом у руках. Рожева стрічка перетинала, наче блискавка, чорну грозову хмару густого розкуйовдженого волосся.
— Наталко! — покликав Золотаренко, відчинивши дверцята машини. Й коли дівчина, впізнавши, усміхнулась йому привітною усмішкою, поманив рукою.— Ходи-но сюди!
Й знову йшла так, наче по воді, й має грудьми розгортати її важку, прозору товщу.
— Покажи мені трохи своє село Сніжки,— попросив Золотаренко, вдивляючись у її очі, що мали колір ожини, ледь припаленої на сонці.— А город я тобі поможу докопати.
— Та я сама,— несподівано засміялась дівчина, й глухенькі, як у гармошки, хрипи почулись десь із глибини її грудей.
— Ти чого смієшся? — здивувався Золотаренко.
— Сама скопаю,— набираючи поважності, повторила дівчина.
Повна, ледь припухла верхня губа, а над нею кругленька ямка, де чи то залягла тінь, чи густіша смаглість зібралась... М'який профіль, якого не псує занадто кирпатий ніс. Брова, летячи ластів'їним крилом до скроні, не опускається донизу в кінці свого польоту, а намагається зринути догори...
— Розказуй, Наталко,— попросив Золотаренко, порушуючи мовчання.
— Що розказувати? — трохи здивовано відгукнулась дівчина.
— Як ці вулиці й кутки називаються, які люди тут живуть.
— Ось крамниця,— кивнула наліво.— Ось пошта, навпроти — десятирічна школа.
— Так, так... Бачу пошту, школу, крамницю.
— Тут наш сільський Будинок культури.
— Так, так... Будинок культури.
— Не буду розказувати,— враз мовила дівчина.— Бо й без мене, бачу, все знаєте.
Проїхали біля ставків, над якими зеленіли верби. На моріжку грались кількома зграйками діти, неподалік голубів будиночок колгоспних ясел. Дорога поміж горбків попетляла вгору, й скоро вони опинилися на узвишші, звідки відкривалась панорама села Сніжки. По видолинку біліли хати в садах, мерехтіла вода в ставках. Ген — тракторний стан, ген — будівлі тваринницького комплексу, ген — споруда комбікормового заводу. Й скрізь цвіте дерево, й світлий цвіт вишень, яблунь та груш схожий на велику весняну усмішку, яка омолодила й одухотворила землю.