— Дитино, бери-но крашанку.
— Ось пригощайся пиріжком з отробою.
— Колотухи скуштуй...
Жіночі руки звідусюди простягають як не крашанку, то пиріжок, і важко від чогось відмовитися, бо ж весь час хочеться їсти.
— Ходімо,— зненацька чую з-за своєї спини голос Тарапатого.
Ходімо так ходімо, я й не питаю куди.
Тарапатий іде поміж могилок, поміж камінних надгробків та дерев'яних хрестів, іде поміж поминальників — і йому подають усяку всячину. Тарапатий набиває кишені, вже скоро й пазуха в нього віддувається від добра.
— Проси! — нашіптує мені на вухо, бо мені чомусь не подають.
Але як я проситиму, коли в мене язик не повертається в роті?
— Отам ти був? — показує Тарапатий на яр, до якого прилягає кладовище.— Ходімо.
Тут кладовище й зовсім старе-престаре, багато всохлих вишень та акацій, якісь вивернуті камінні брили з вибитими на них глибокими написами, посновані синьооким барвінком позсувані могильні горбики, на яких нема ні хрестів, ні надгробків. Бузина, кропива6 павутиння — і ось уже темніє яр, а на краю...
А на краю яру — вирва.
— Це від бомби... Ото як німці бомбили завод...
— А що там?..
— А то від старих могил таке полишалося... Вирва — наче глибока рвана рана в грудях землі,
і крізь цю рану видно те, що земля ховає в собі: дошки з потрощених домовин, зотліле дрантя, кістки.
— Давай пориємося там,— каже Тарапатий.
— Де? — не розумію.
— А в ямі.
— Чого там ритися?
— Ти не знаєш? Може, щось знайдемо.
— Знайдемо?
— Ото чудний! Таж у могилу цокійникам усяке добро кладуть!.. А-а, та ти боягуз! Ти боїшся...
Я й справді боюся лізти у вирву, справді боюся порпатися в отій розверстій ямі.
— Ех ти! А знаєш, як можна нажитися? Є такі, що наживаються.
— На чому наживаються?
— Таж на чужих могилах, на чому ще... Там і золото, і все...
В оцій вирві на краю кладовища — золото? Золота я ще ніколи не бачив, а тому дивлюся вниз, сподіваючись побачити. Марно.
Тарапатий, здається, ось-ось скочить донизу — і я йду геть.
— Усього ти боїшся,— наздоганяє Тарапатий.
— Я не боюся... Я не хочу...
— Повідношу оце додому,— показує Тарапатий на свої кишені та на пазуху, що віддувається.— А потім знову прийду.
Баба Ликора зустрічає мене словами:
— О, пропажа знайшлася.
Обіч довгого, простеленого на землі рушника вже й по чарці горілки випили, бо лиця розпашілися маками, а голоси потужавішали й шелестять, як перед грозою листя на вітрі.
В жіночому гурті сидить Ярина Васюхно й плаче, а її заспокоюють:
— Отако й кладовище заллєш сльозами.
— Може, хтось і прихистить Ілька, світ не без добрих людей.
— Може, Ілько до села добирається, а хіба легко дитині своє село знайти?
Ярина Васюхно витирає сльози й дивиться на шлях за кладовищем, наче там сподівається побачити свого Ілька. І я мимоволі також лечу поглядом на шлях.
— Охо-хо-хо! — тяжко зітхає Ярина Васюхно й кусає зубами кулак, аби хоч так погамувати сльози.— Ото хоч пом'яну його тут на кладовищі.
— Та чого ж поминати, коли й могилки його тут нема!
— Пом'яну — й легше на душі стане.
— Живих не поминають.
— Живих? Та вже рік, як загубився, як нема.
— Війна — спробуй доберися до матері.
Ярина Васюхно, туманіючи зором та раз у раз при-кусуючи губи, розказує:
— Ото нагостювалася в сейри, ото нагостювалася! Й треба ж було повіятися до неї та ще й дітей узяти. А як могла не повіятися, коли в кожному листі пише: приїдь і приїдь, не бачилися давно, чомусь нездужається. Справді, очуняла трохи Килина, як ми явилися... Ой, Лебедин отой! Що там коїлося... Скільки там перемучилася, поки білети взяла. А люди, люди! Поїзд прийшов, ну моя мала Олька й скочила в тамбур. Тоді я до Ілька, що стеріг коша на вокзалі. Впхнула коша, сама влізла, поїзд рушив, а Ілько й зостався. Хотіла на ходу з вагона вискочити, а як вискочиш, коли людиська кругом, і ти — як у могилі. То вже на якійсь станції видряпалася з вагона, поки добралася до Лебеди на — час минув, нема дитини. Бігаю по станції, кричу, нема Ілька. Весь Лебедин оббігала — нема. Знов до сестри поїхала в село, може, там, думаю, а його нема. Пішла я по селах, питаю, може, хто бачив, хто чув, — ніхто не бачив, не чув. І вже війна, то де його шукати. Подалася додому, якось добралася, ні жива ні мертва. Добре, хоч Ольку застала вдома. Хоч мала дитина, а не загубилася, сама знайшла дорогу додому, та й люди помогли.
Ярина Васюхно вмовкає — і перегодя:
— То як мені тепер жити, га?
— Живи, Ярино, живи,— радять їй,— і сподівайся, бог не без милості.
— Бог не без милості, а людина не без долі.
— Десь він добирається до матері, не забув. Ярина Васюхно тужливо дивиться на мене:
— Ось такий самий і мій Ілько.
І переводить погляд на шлях за кладовищем, наче там сподівається побачити когось.
Дрібен дощ наче ж давно й не крапає, але в жінок як не на лицях, то в очах — мерехтлива роса.
Світяться цвітом яблуні та груші поміж могил, сяє зелена трава, золота кульбаба пропікає ту молоду зелень, а в душі моїй щось тоненько плаче та плаче...
ТАРАПАТИЙ
Баба Ликора каже, що в кожного в нашому Овечачому є скриня, і ця скриня кожному дісталася в спадок.
— До Срулихи в хату заходив? А до тітки Секлети? А до нашої Марії? А до нашого дядька Тилимона?.. Та нема людини, щоб без скрині!.. Думаєш, куди кожне живе? Та в свою скриню! Думаєш, звідки кожне живе? Та зі своєї скрині!.. Е-е, не журися, не журися, й ти матимеш колись свою скриню.
— Де ж я візьму?
— А моя дістанеться тобі!.. Скриня в кожного — як голова на в'язах: чим повніша скриня — тим розумніша голова, чим розумніша голова — тим повніша скриня.
Позираю то на бабину голову, то на скриню, й чомусь вони видаються мені зовсім не схожими. Знаю, що в бабиній скрині всякого добра не так багато, зате в голові її посивілій стільки мудрості, що ніяка скриня не годна вмістити. І я лукаво всміхаюся: мовляв, не вдасться мене ошукати, бабо Ликоро, й не старайтеся.
— Ось у Тарапатого,— кажу,— ніякої скрині в хаті нема... Нема?.. А голова в нього розумна. Розумніша й за скриню в Срулихи, і в тітки Варки, і в нашої тітки Марії!
Хочу сказати, що голова ,в ТарапаТого розумніша й за нашу скриню, та прикушую язика: а що, коли Ликора образиться за свою скриню?