Дядько Тилимон замовкає, наче й забув, про що розказував. Поглядає на річку, повільно випускає тютюновий дим.
— Дядьку, розказуйте,— з притиском озивається Тарапатий.
— Еге ж, еге ж,— оговтується дядько Тилимон. І так нетямковито: — А що розказувати?
— Ви ж почали!
— Ага, ага... Та нема що розказувати... І я обіцяв не розказувати*... Розписувався, що не розкажу.— Дядько Тилимон бубонить і чомусь весь час ховає очі.— Еге, розписувався... Тільки ж тепер нема вже тих, перед ким розписувався. А може, й не вернуться, бо війна? А як вернуться, то чи й застануть мене...
Дядько Тилимон когось боїться, але кого?.. Наче той, кого боїться, має бути десь неподалік. Я оглядаюсь довкола, ніде нікогісінько, ото хіба що тривога дивна.
— Ех, двом смертям не бувати, а однієї не обійти... А ви ще діти! — вигукує дядько Тилимон. Гасить цигарку в траві, б'є кулаком, наче ворога.— Слухайте!.. Значить, спинився я там у яру. А від тих машин до мене підійшли — у формі воєнній, з наганами. Куди їдеш, питають. Кажу, в Овечаче. А чи не поможеш нам, питають. А чом не помогти, кажу. Засіли в баюрах, кажуть. Бачу, що засіли, кажу. То поможи трохи перекидати грузу до твоєї машини, кажуть, підвезеш трохи нам... Еге... Як не помогти? Воєнні, з наганами...Я й поміг перекидати груз на свою машину.
Очі в Тарапатого — колючі й сухі, наче піском протерті. Вп'явся в дядька Тилимона, не змигне. Й кулаки то стискує, то розтискує.
— А що то за груз? То на машинах побиті, неживі люди... Багато... Над лісом небо ясне в зірках, місяць, то я поміж побитих упізнав і твого батька, і твою матір... Григора й Ганну... Перекинули на мою машину, а потім повезли... Ну й завезли, еге... Думав, не вернуся звідти живим. Але підписався — й відпустили. Вже на другий день вернувся в Овечаче. Нікому не казав, навіть своїй Нілі, й нікому більше не скажу. Та що це зі мною,га? Й вам, хлопці, не казав, забудьте, не було такого.
Дядько Тилимон кладе одну долоню на мою голову, другу долоню опускає на голову-перекотиполе Тарапатого, але той різко випручується.
І біжить з-під грабарки геть.
Біжить поміж трави так прудко, аж сорочка на ньому пухириться, і він схожий на чорногуза, який ось-ось злетить угору. Добігає до коня, мовби хоче скочити йому на спину. Та від коня біжить до річки, мовби хоче кинутися у воду. Та над річкою зупиняється на мить — і вже біжить попід береговою осокою, аж поки зникає за верболозами у вільхах.
— Ех, дурний я, дурний,— бурмоче дядько Тили мон.
Він забирає долоню з моєї голови, важко зводиться спершу з одного коліна, далі з другого коліна. І, горблячись, іде різати лозу. Спина в нього не згинається, наче в спину йому загнано кілок, і, здається, він і не дивиться на лозу.
Тепер ота тривога, яку я виглядав у лузі, перебралася в мої груди, і всередині від неї — наче вітром навіяний холодний острах. Роззираюся кругобіч, сподіваючись ось-ось побачити Тарапатого, але його ніде нема, лише білі, жовті й червоні квітки, погойдуючись, спалахують у різнотрав'ї, і пташки щебечуть. У мене в горлі стоять сльози, їх так багато, що я аж гуду від невиплаканих сліз, і раз у раз носом та губами сьорбаю повітря, наче повітрям хочу погасити сльози в собі, а повітря все мало й мало.
Чується шелест за спиною, обертаюся — і бачу Тарапатого, що поволі йде до грабарки. Штани його в павутинні, сорочка в рясці, насуплений, а в руках щось тримає, тулячи до грудей.
— Ось, черепаха,— каже, опускаючись на коліна. З обох долонь випускає черепаху в траву, й страшна черепаха завмирає непорушно. Дищмося на неї, дивимося зачаровано, а розчепірена, в кістяному панцирі черепаха — як нежива.
— Знайшов у болоті,— озивається Тарапатий.— Заберу, хай живе зі мною.
— А як вона живе? — питаю.
— Так, як усі черепахи живуть...
Дядько Тилимон уже нарізав цілий оберемок лози, несе до грабарки. Загледівши Тарапатого, всміхається, а потім прикушує нижню губу зубами.
— Що тут у вас, хлопці?
Тарапатий супиться, мовчить, відвертається.
— Черепаха,— кажу я.
Дядько Тилимш кладе на грабарку, схиляється над черепахою.
— Славна яка! —озивається.
І тоді Тарапатий несподівано підскакує:
— Дядьку, ви сказали неправду!
— Яку неправду? — торопіє той.
— Ви сказали неправду! — злим голосом вигукує Тарапатий.— За мого батька і за мою матір!
Губи в дядька Тилимона зміяться в непевній усміш-ці-павутинці. Він мовчить, кліпає очима, а потім бубонить:
— Їй же богу, славна черепаха... А Тарапатий кричить:
— Живий мій батько! Жива моя мати! Чули! Живі, живі, живі!
— Та що з тобою, дитино? — бубонить дядько Тилимон.— Вгамуйся...
— Живі, живі, живі!
Тарапатий проворно хапає з трави черепаху, пригортає до грудей і, звісивши голову на груди, йде від грабарки й зникає за кущами.
Дядько Тилимон приводить коня, запрягає-в грабарку. Темний, як ніч, каже:
— Пора в село... Ось так і нарізав з вами лози на колиски... Ну, чого сидиш під грабаркою?
А я справді сиджу під грабаркою, не вилажу, наче знайшов там захисток, заховавшись від бід усього світу — і від тих, про які вже знаю, і від тих, про які ще не здогадуюся.
КОЛИСКА ДЛЯ ВАРОЧКИ
— Чорт кривий, чорт клишоногий! — лається тітка Ніла.
Смаглява з лиця, вона тепер аж почорніла обома щоками, які нагадують пелюстки темної ружі. Пелюстки темної, мов ніч, ружі, і ці пелюстки ледь-ледь тремтять, і ці ружові пелюстки її щік начеб срібною зоряною млою куряться.
Ця срібна зоряна мла — і в її зчорнілих очах, які ж бо завжди карі. Здається, ось-ось і гаряче золото її зіниць зчорніє.
Вишневі її губи — мовби сажею взялися.
— Ти, Ніло, наче з комина вилізла,— каже баба Ликора.
А сама баба Ликора стоїть біля печі, біля комина, з челюстей її всю обливають води тремтячого полум'я, і вона мовби сама тремтить у полум'ї.
— Приймеш, Ликоро, до хати? — І я прийму, і хата прийме!
Тітка Ніла прийшла з кошем якогось шмаття у руці. Ставить той кіш на ослоні біля вікна, сама всідається поряд — спиною до шибок. І так сидить, наче на картині, а з-за її плечей знадвору заглядає розквітла вишня.
Десь у вишні береться невидимий соловейко й пробує, ще сонний після ночі, тріскучий та харчливий голос.