— А з ким же я краще побалакаю, як не сама з собою? Душа в душу гомоню. Що я своїй душі скажу, що моя душа скаже,— все ладком та ладком, ніякої суперечки чи гризні. Мило та любо!
А я на стіл під образами дивлюся. Стіл застелений скатертиною, стоїть у кутку, поміж двох вікон. Може, хтось сидить за столом, тільки я не бачу? Бо скільки разів ото баба Ликора казала й каже, проснувшись уранці! Казала й каже: "І прийшла моя мати покійна, й прийшов мій батько покійний, посідали обоє на покуті, живі-живісінькі, й так ми ж балакаємо з ними славно, як за життя не балакали! Обоє сиві-сиві, мов голубенята..."
Дивлюся за стіл під образами, чи не видно там сивих-сивих, мов голубенята, покійних матері та батька моєї баби Ликори, з якими вона б оце розмовляла. Таки не видно. А може, я не бачу? А баба Ликора бачить — і не признається мені?
Мабуть, таки для них баба Ликора не замикала й не замикає хату!
Авжеж, як замикати сінешні двері на замок чи на прогонич, коли весь час чекаєш якихось гостей зі світу? І не тільки покійних батька та матір, а й інших... покійників, яких у баби Ликори багато-пребагато. Але якісь це дивні покійники. Бо якщо не сьогодні, то вчора, то позавчора вона розмовляє з ними, як із живими. Отже, вони таки є, отже, вони таки навідуються в гості.
А ще ж не тільки для покійників, а й для живих мають бути двері відчинені. Для сестри Марії і брата Тилимона, які тут поблизу, бо овечацькі. Для сестри Мар-тохи, яка далі, десь отам за полем та за лісом, бо вона у Вівсяниках.
Скільки вже їй казали й кажуть сусіди — і Срулиха, й Секлета, й не тільки вони:
— Що ви, що ваша хата, бабо Ликоро: так за життя й не нагулялися.
— Ви про що?
— Ви ото гасаєте по світах, а хата приманює всіх відчиненими дверми. ,,
— Вже не сімнадцятка, а з хати що винесеш?
— Війна, скрізь німчура, всякий народ вештається.
— А хіба хата сховається від німчури чи від лихої душі? В ліс не побіжить. Що має бути — не обминути.
— Безпечна ви!
— Таки безпечна!
А я, слухаючи ці балачки, думаю: е-е, бабо Ликоро, хитруєте, не така ви безпечна, як про себе кажете. Бо хоч би де гасали, тільки про свою хату й думаєте, біжите до неї з усіх усюд, побиваєтеся, наче за малою дитиною, годите й догоджаєте.
Усе знає й пам'ятає баба Ликора про свою хату.
— А дерево з лісу возив на хату Федір Лебідь, батько помагав йому. У Федора був кінь, а в батька не було, ось вони разом...
— На толоку посходилися з усього кутка, воду від річки возив бочкою Федір Лебідь, а ми всі глину місили босими ногами...
— Повіриш чи не повіриш, а звалькували стіни за один день...
— А як посідали обідати на ряднах біля нової хати, а як пообідали, а як заспівали — ніде більше не чула, щоб так співали...
— А як хату сніпками вшивали...
— А як хату білили...
— А вхідчини...
Слухаю бабу Ликору — й не переслухаю. І все, що вона розказує, чую та бачу. І всіх тих людей овечацьких, яких уже нема, й балачки їхні, й пісні. Ото наче починає вона розказувати, а вони всі сходяться до хати на її чарівливе повеління, і все те, що тут колись творилося, начебто твориться заново: і дерево з лісу везе Федір Лебідь, і стіни валькують, і глину місять босими ногами, і сніпками вшивають, і білять, і вхідчини справляють...
Ще де та неділя зелена, а баба Ликора знай повторює:
— О, вже скоро неділя зелена.
Перед зеленою неділею я бігаю по сільських вулицях та дорогах, збираю кінські кизяки у старий лозиновий кошик. А потім баба Ликора на тих кінських кизяках розколочує знову глину — й мастить долівку і в хаті, і в сінях. Змащена долівка так гостро пахне-смердить, що й сам би забіг в опуст, а тут ще й баба товче кулаком у шию: не смій ходити по свіжомащеному та залишати сліди!..
А ще перегодя:
— Хто нам зілля нарве, хто клечання принесе? І я вже знаю, що йдемо по зілля, йдемо по клечання!
Здається, душа моя сама летить попереду мене до лугу під лісом, де голубими полотнами блищить, міниться, сяє річка. А я вже кваплюся за своєю прудкокрилою душею, щоб не відстати.
На березі баба Ликора високо закасується, затикаючи підтичку за пояс. Ноги в неї білі й тонкі, наче в бо-цюна. А тих боцюнів — скільки їх походжає ген по мілководдю! Баба Ликора жне серпом татарське зілля, а також рве руками, щоб витягнути з багна з довгим кореневищем. Ці довгі кореневища татарського зілля потрібні їй для ліків. А ще стинає серпом пухнасті мітелки комишу, цвіт очерету — довгі палиці. Я неподалік рву лугову м'яту, луговий канупер, які так дурманно пахнуть, що в памороках паморочиться. А боцюни звідусюди поглядають на нас, здивовано задираючи червонодзьобі голови...
Долівка в хаті, змащена глиною з кизяками, тепер буро-зелена, мовби латка молодих конопель на городі. Ми з бабою Ликорою встелюємо долівку листям лепехи, до якої поприлипали цятки яскравої ряски, і такий солодко-хмільний дух іде від неї! Цей солодко-хмільний дух відразу сповнює хату, в кожному кутку — цей дух, і на печі — цей дух!
Баба Ликора кладе лугового зілля й на ослони, а клечання та лугову м'яту вішає на дерев'яні кілочки, що стримлять у стінах, а також: якийсь пучок-другий і за ікони, а за ікону божої матері з божим сином на руках — лугові квіти.
Зелень стримить і з залізного гака, що випирає зі сволока, який перетинає стелю. Колись гойдалася колиска на цьому гаку, тепер от — свіже клечання.
Хата пополудні в цьому клечанні — мовби луг. Хата зсередини світиться зеленим густим світлом, і не хочеться йти нікуди з хати, ось так би й сидів та сидів у цьому пахучому зеленому світлі.
Баба Ликора святковішає на сухому павутинистому обличчі, вона сяє зсередини, їй також нікуди не хочеться йти з хати.
— А геть нічого не страшне в своїй хаті,— каже баба Ликора.— А як то людям тим, у кого війна попалила їхні гнізда? Хто без пристановиська? Хто в окопах чи землянках? Господи, це ж і наші десь отак по світах, нема де їм голови приклонити? Спаси та помилуй, спаси та помилуй, свят, свят, свят!
І, запечалившись, баба Ликора осіняє себе хресним знаменням, ревно так, щиро.
— Чуєш,— каже,— візьми отой полумисок над щерблений та насип у полумисок пшоняної каші.
Проворно беру горня з пшоняною кашею, що стоїть у ковбашці, насипаю кілька ложок — і подаю бабі Ликорі.