Долоня в нашої сусідки Надьки Срулихи чомусь найдужче з-поміж усіх інших жіночих долонь у селі пахне кропивою та коноплями. Статки в неї малі, підсвинка тримає, то чим годує? А запареною кропивою. Убори в неї не пишні, то в чому ходить? У полотні, от і ростуть у неї коноплі густо на городі.
Долоні в нашої тітки Марії пахнуть молоком, бо корівчину тримають на хазяйстві, уже таку стару, що рогами землю оре. А тітка Марія й тішиться, що їхня годувальниця така стара, навіть на м'ясо не годиться,— хіба що шкуру здерти і з її жил та костомах зварити мило. Ото вона й не боїться за корову, що німці заберуть аж у Німеччину, бо як заберуть, то її ряба зразу ж за ворітьми й ратицями дриґне.
А долоні в тітчиної Фросі...
Либонь, ні в кого так не пахнуть долоні, як у тітчиної Фросі. І канупером, і м'ятою, і любистком (а коси її — також і канупером, і м'ятою, і любистком). А ще — наче всіма тими луговими квітками, що в лузі ростуть, і лісовими. Та й не тільки нашими, а й хтозна з яких країв, такими квітами, що в наших краях і не водяться. То де ж ними пропахчується завжди усміхнена, завжди лагідна й добра Фрося? Чудеса — й годі.
Бо хіба не чудо, що в тітки Секлети долоні пахнуть, мов у коваля — і жаром вугільним, і міхами горна, і ошурками, й іржею, й залізом. І навіть мозолі в неї на руках такі, мов у коваля. Хоч сама тітка Секлета зовсім не коваль. От чоловік її був коваль у колгоспі, забрали давно вже її чоловіка на війну. Звісно, в нього долоні пахли, мов у коваля. Але чому в тітки Секлети? Таки чудеса. Баба Ликора каже: коли чоловік довго сім'єю поживе з жінкою, то вони стають схожі між собою. Отже, тому такі в тітки руки, як у її чоловіка-коваля, забраного на війну.
Та я за всі жіночі руки в Овечачому знаю, а за чоловічі — мало, бо й чоловіків мало, все більше каліч усяка, та ще діди порохняві. Може, й не порохняві, але так про них кажуть. Але руки порохнявих дідів не тільки порохном пахнуть, хай то Танас Нездійминога, чи ще там хтось. Від нього всього пахне бджолами, воском та медом, і руки його так само пахнуть бджолами, воском та медом. І липовим цвітом, коли цвіте липа. І гречаним цвітом, коли гречка білим цвітом пінявого молока розливається в селі й за селом.
І чому ото я знаю про людські руки, про жіночі й чоловічі долоні?
Бо рідко яка долоня не опуститься на мою голову, щоб не погладити їжакувате волосся. Баба Ликора, дядько Тилимон, тітки Ніла чи Марія гладять нишком, і словечка не кажучи, а хто-небудь, погладивши, візьме й скаже:
— Сирітка бідна!
Або вже в спину кидає:
— Безбатченко...
Тоді я намагаюся хутчій утекти і від тих людей, і від їхніх долонь, і запахи тих долонь стають мені чужі й відворотні, аж нудить.
Тоді я можу забитися в хащі й півдня просидіти, стежачи за мурахами, що лазять по. землі, чи за кузками, що між віття порскають. Чи на пташок дивлюся, що в небі пролітають — вони вільні, їх ніхто по головах не гладить, не називає сирітками чи безбатченками. Або ж прислухаюся, чи в землі кріт не риє нору, кротові також добре, спробуй доберися до нього, щоб погладити по голові, щоб назвати сиріткою чи безбатченком...
І я починаю тікати від усяких долонь, що опускаються на мою голову. Та варто натрапити на лагідну й добру — таку, як у дядька Тилимона чи у Фросі, коли вони мовчать і тільки гладять мого їжака на голові, передаючи мені тепло своїх долонь і своїх сердець,— як відразу мені забуваються інші долоні й знову стає добре на душі. Брехня, що я сирітка, брехня, що я безбатченко!
Не пам'ятаю ні свого батька, ні свою матір. Либонь, геть усе чистісінько пам'ятаю! Здається, ще на світі не було мене, а пам'ятаю, як тоді було. Чи це можна? Мабуть, можна, бо ж зі мною таки можна.
Та й який я безбатченко, коли і батько і матір навідуються до мене вві снах? Щоправда, не часто, рідко, а навідуються. Та ще трохи дивно... якісь вони щоразу не однакові, а різні. То батько русявий, зеленоокий, весь час усміхнений, а то вже мій батько посивілий та згорблений, та ще похнюплений, і його очі зовсім не зелені, а якісь такі — як світло розквітлих соняшників.
І з матір'ю так само переміни вві снах. То вона приходить молода, чорнява й кароока, з медовим усміхом на устах, а то сива, губи в неї кригою замуровано, й стара, що я думаю вві сні: лишенько, та коли ж вона вспіла так хутко постаріти, яка біда скоїлася з нею, що не признається?
Чекаю на сни, бо вві снах чекаю матір та батька!
А ще вві снах чекаю на їхні гостинці. Так, так, уві снах вони приходять з гостинцями. То мати принесе пригірщ спілих лісових горіхів, я заховаю під подушку, вранці шусть рукою під подушку — нема! Та як же нема, коли мати вві сні принесла, хто забрав? А батько якось приніс маленьке сіре зайченя, чомусь схоже на теплу пухнасту пташину, а вдосвіта, коли я проснувся, сталося те ж саме, що з маминими лісовими горіхами: втекло зайченя.
І так мені жаль, що всі їхні гостинці, принесені вві снах, пропадають. Пропадають, а я однаково жду — й на батька з матір'ю, й на їхні гостинці.
Може, колись вони таки не зникнуть після моїх снів — ні батько, ні мати, ні їхні гостинці? Весь час сподіваюся, й весь час марно, та надія не полишає мене, ой, не полишає!
І в баби Ликори часто допитуюся: де моя мати, де мій батько?
— Далеко,— відказує, і з лиця чорніє, мовби ніч.— Ой, далеко...
— А чом далеко? — допитуюся.
Довго мовчить, і, здається, до її відповіді — як від землі до місяця.
— Від німця втекли...— зрештою каже, ховаючи очі.
— А коли повернуться?
— Як німця потурять — от вони й повернуться. А мені мало сльози з очей не бризнуть: і коли вже потурять звідусюди, а найперше — з Овечачого!
— Щось від батька та матері лишилося? — питаю.— Ну, фотокартки?
Баба Ликора плаче, як сльота:
— Ой дурна я та нерозумна. Були, були картки, та я попалила, бо страх як боялася, аби в лихі руки не потрапили... Боялася за них, і за тебе, і за всіх наших родичів... За ті картки.
Хоч убий — не втямлю, чому так злякалася за фотокартки, що геть-чисто попалила всі. І якої біди-горя завдали б ті картки чи для дядька Тилимона й тітки Ні-ли, чи для Марії і Фросі?