— Свят, свят, свят,— хреститься баба Ликора.
— Аж тут Секлета з молоком...— І вчителька Ксеня Дмитрівна, стоячи навколішки на землі, зводить голову, сліпає сивими безтямними очима.— Дай я твої ноги поцілую...
Тітка Секлета відступає, а Ксеня Дмитрівна колінкує слідом.
— Хоч сліди твоїх ніг поцілую...
На порепаному лиці в баби Ликори сльози блищать — мов дощ на ріллі.
— Ти їх молоком врятувала, ти їх варениками врятувала, ти їхня Богородиця-спасителька, ти їхня мати.
Голос її в'яне, й Ксеня Дмитрівна припадає до землі, де щойно стояла тітка Секлета, й так лежить. Лежить, наче заснула чи знетямилася...
Хто ж це їде на гнідому коні, а мокрі боки в коня грають, як мерехтливі дзеркала? Вуса в'ються в'юнами, пасмо чорного волосся спадає на жовтий прямий лоб, наче галчине крило. В лівій руці нагайка з червоною китицею, а правою притримує двох дітей, що погойдуються на кінській спині перед ним, як дві недозрілі маківки на вітрі. Та це ж не хтось із дітьми, а їхній батько Павло Голоха!
Гнідий кінь уже на нашому обійсті, а двоє дітей — дві недозрілі маківки — самі опадають з коня на землю, вже горнуться до непорушної матері.
— Що з нею? — озивається Павло Голоха, опускаючи нагайку, й червона китиця, наче жива, здригається на спині в Ксені Дмитрівни.
Тітка Секлета, схилившись, гладить долонею дитячі голови, а баба Ликора каже:
— Зле їй стало на серці, скоро очуняє. Ти, Павле, не сумнівайся! Ти, Павле, їдь своєю дорогою, ми доглянемо.
Кощаве обличчя в Павла Голохи глухе, як ніч без зірок. Та поступово губи розтягуються в усмішку, й це страшно, мовби займається блискавка на чорному нічному небі.
— І це мати? — каже. Баба Ликора і тітка Секлета мовчать, мовби не до них мовиться.
— І це мати, я вас питаю? — кричить Павло Голоха.
— Мати, мати,— лепече баба Ликора.
— І земля ще носить таких матерів?
— Носить,— наче уві сні, мовить тітка Секлета.
— Ех! — скрикує Павло Голоха, звірішаючи темним обличчям. — Ех!
Раз і вдруге він хоче вперіщити нагайкою пониклу, эастигл у Ксеню Дмитрівну, та її обліпили діти, й нагайка з китиітею-квіткою буйно скипає біля їхніх босих ноженят, рвучи на зелене полум'я траву на подвір'ї. Павло Голоха вилітає на гнідому коні за ворота, біла курява палахкотить під кінськими копитами — й гасне між верб...
Ксеня Дмитрівна зводиться з землі, похитуючись, а діти горнуться до матері, як два прив'ялі соняшники.
— Ходімо,— каже,— бо ще роботи в нас усякої багато, а хто за нас поробить?
Зіщулившись, ухопившись за гілляччя, я сиджу ва черешні. Віє вітер, сльози стоять у моїх очах. Дивлюся, як Ксеня Дмитрівна з дітьми виходить за ворота — й вони тонуть у пелені моїх сліз. Витираю кулаком очі — знову бачу їх, і знову гаснуть вони в моїх сльозах.
Ніколи й нізащо не злізу з черешні на землю, ніколи й нізащо, так і сидітиму...
БІЛЯ ШКОЛИ
Тарапатий — наче розквітлий наколющений будяк, і на цьому будяку — очі, як джмелі.
— Ходімо!
Й він гарячим шепотом дихає мені у вухо.
— Не може бути! — шепочу.
Й знову його запалене дихання лоскоче мені вухо.
— Побігли!
Й ми біжимо. Авжеж, страшно баби Ликори, що саме гайнула з обійстя по річкову воду, бо треба не криничної, а м'якої річкової — вибілює полотно на моріжку під хатою. Авжеж, матиму від неї прочуханку пізніше, та що таке бабина прочуханка проти того, що сказав Тарапатий?
Добігаємо до кладовища, від кладовища повертаємо до млина, від млина біжимо до кузні, поминаємо пустельне колгоспне дворище.
Через довгу та широку греблю вже не біжимо, а йдемо, бо голови на в'язах тарабанять, ось-ось повідвалю-ються. Й дивимося з греблі на той спадистий берег річки, де поміж зелених дерев видніють блакитні та жовті будівлі спиртового заводу. Над верхами дерев де-не-де чорніють ґави в польоті, видніють і на темних гніздах, а також долинає воронячий грай.
І ще — з заводської території чується гуркіт мотора. Може, навіть не одного мотора, а кількох. Приглядаємося з Тарапатим: що б це могло бути? Губимося в здогадах, адже спиртовий завод з початку війни не працює. А ці мотори гудуть, їхній гуркіт зливається докупи. Г— нічогісінько не можна розгледіти ні за муром, ні за деревами.
Може, вилізти на мур?!
Але Тарапатий наче вмить забуває за гуркіт загадкових моторів там, у заводському парку за муром, і тягне мене за руку по жужелиці вздовж муру далі.
Скоро ми пірнаємо в густі акацієві зарослі, за якими — ліщинові кущі. А вже за ліщиновими кущами чорніє довгий дерев'яний сарай, який має п'ятеро чи шестеро дверей. Лишенько, що це видніє на землі?
Я нагинаюся — й підбираю з землі те диво, паперову листівку.
На листівці — в лузі така трава зелена, що зеленішої бачити ніколи не доводилося. І річка така блакитна, що блакитнішої не бачив. Худоба — корови, телята — вже такі ситі, вже такі лискучі їхні здухи, вже такі розумні та радісні їхні очі! Кількоро небачених раніше людей у святковому одязі, ну зовсім не нашому. А хто живе в отих святкових будиночках, що стоять за блакитною річечкою? Мабуть, оці люди. Ні, либонь, оці корови й телята.
— Німеччина,— каже Тарапатий.
Я нишпорю очима по землі, жадібно шукаючи ще одну Німеччину, бо хтось же її отут порозгублював, бо має ж валятися в траві. І таки знаходжу під сараєм у лопухах — поштова листівка з цупкого-цупкого паперу, а на ньому рожевощокі, пухкогубі діти, що дивляться на мене отакими самими веселими й розумними очима, як і корови й телята з листівки, яку я запхнув до пазухи. Мимоволі я порівнюю очі в дітей та в корів і телят,— ні, в дітей таки розумніші, приязніші. Здається, вони світяться самою любов'ю. Здається, ці очі люблять мене і кажуть, що я так само повинен любити їх, але я тільки дивлюся та дивуюся, а чомусь любові до них не чую в своєму серці.
— О, ще одна Німеччина! — каже Тарапатий, знаходячи в траві щось невеличке та блискуче, з прорізом посередині.— А-а, це бритва...
Сталевий прямокутничок бритви блищить на його долоні, як срібна рибка.
— Дай,— прошу,— дай подивитися.
— Бери,— каже він.
І простягає свою рубцьовану шрамами руку із срібною рибкою. Тільки я торкаюсь до неї пучками, як Та-рапатий спритно вихоплює свою руку — і я відчуваю: ця срібна рибка кусає мене за долоню.