Дід Танас Нездійминога поринає у важку задуму, цигарка в його руці вже погасла. Дядько Тилимон вминає пальцями свою допалену цигарку в землю.
— А що сталося?— питає сторопіло.
— Оте й сталося...
— Та що, дідуню?— не вірить почутому дядько Тилимон.— Де ото стільки вошей набралося на вашого чалого? Що ви й не впізнали його?
— А не впізнав. А набралося. З табору наповзли, поки ми там Семена шукали. З отих покійників. А покійників тих — море, ось так. Ну, воші й почули живу поживу, живу кров.
— Н-так,— тільки й мимрить дядько Тилимон. Чалий кінь пасеться неподалік, мерехтячи світлою вимитою шерстю. Горлиця вже перестала тужити, в лісі — тихо. Сонце котиться поміж далеких пухнастих хмар, наче поміж копиць бузкового сіна.
— Н-так,— знову мимрить дядько Тилимон.— Якби від когось почув— не повірив би, а то ж ви...
— Яка правда є, таку розказав.
Дядько Тилимон зводиться й стоїть, мов у воду опущений. Потім бере косу й знову починає косити. А я зовсім забуваю про вудочку, про рибу, забуваю, здається, про все на світі, дивлячись і дивлячись на чалого коня, що пасеться понад плесом неподалік.
Який він ясний, який світлий!
— Дідуню, ви закуняли?—чується перегодя голос дядька Тилимона.— Просніться.
— Ага, трохи закуняв,— прочумується дід.
— Я ось до чого додумався... Мабуть, забирайте ви вже свого коня назад. Нехай ще він вам послужить, а ви йому послужіть, здоров'я у вас є, а як треба, то кінь вділить свого.
Минає ще трохи часу, і я бачу, як дід Танас Нездійминога поволеньки підходить до коня, бере за вуздечку й веде через ліс. Сонце мерехтить на чистих кінських боках, сріблом кучерявиться в довгій дідовій бороді. Аж поки зникають за дубами.
Зникають за дубами, а ми з дядьком Тилимоном усе ще дивимося їм услід, чомусь не можемо відірвати очей від зелених хащів, де вони зникли.
Й знову тужливо озивається горлиця...
ПОМИНКИ
— Ликоро! Бабо Ликоро!— чується неподалік у шелесті вітру і листя.
Баба Ликора злякано схиляється наді мною, чи то застібає, чи то розстібає комір сорочки, пригладжує розвихреного колючого чуба, стиха бубонить:
— Ну, ну!.. Була молода — була дурна, а стала старіша — стала ще дурніша... І яка хороба понесла мене в цю вуличку? Йди шляхом і не знай горя — так ні ж, тепер от маю на свою голову!
— Бабо Ликоро, чи ви не чуєте?— вже зовсім близько.
— Га? Що?— хапається вона, мовби справді не чула.— Це ти, Корнію? Вітер такий, що й себе не чуєш. І хлопець ось — йому як не одне примандюриться, то друге.
Корній Потуга спирається на ліщинове вориння, що жалібно скрикує під його гандрабатим тілом.
— А чого ти стару бабу кличеш? Клич молодих.
— Може, того й кличу, щоб з вами про молодих побалакати.
Я здогадуюся: це він про Фросю. ,
— Еге, в мене ото є здоров'я балакати про молодих,—— в'юном хоче вислизнути баба.
— Поминки в мене,— хмариться Корній Потуга.— Гріх не зайти.
— Поминки? Зайду, зайду,— згоджується баба Анкара.— Були ж недавно проводи на кладовищі... Кого поминаєш?
— Батька свого Михайла... матір свою Катерину... брата Миколу... і сестру Горпину. Чи ви їх не пам'ятаєте?
— Пам'ятаю, пам'ятаю... Давно в твоїй хаті не була, ой давно. Ще як були живі Михайло з Катериною, то заходила, а більше ні.
— Куди ж воно судне, га? Наче ми не з Овечачого. Обачно слідом за хазяїном переступаємо хатній поріг, і в баби Ликори виривається:
— О, таки справді поминки, бо й гості!
— Чи ви не думали, що я вас одурити хочу?— гнівається Корній.— Не тільки поминальники є, а й покійники є... То сідайте, бабо Ликоро, без вас вода не освятиться.
В хаті за столом — вінок облич, схожих на похнюплені зів'ялі квіти. На рипіння дверей зводяться — й мало не кожне розгодинюється, зацвітає усмішкою, наче дочекалося сонця та роси.
— Ликоро, серце!..
— Ликоро, де ти барилася?
А Корній Потуга:
— Еге ж, дочекалися? Тепер з бабою Ликорою веселіше діло піде. Веселіше пом'янемо, а то зовсім поскисали.
Для нас за столом посуваються, й ми з бабою Ликорою всідаємося на ослоні край столу, з якого пахне ва-
реною картоплею, тушкованою капустою, рибою. А ще — ядушливим духом самогону. Від голосу Корнія Потуги поминальники в'януть лицями, хоча й далі з вдячною ласкою дивляться на бабу Ликору та на мене. Наче дочекалися на своїх рятівників.
— Тепер маємо свідків,— озивається хазяїн, і реп'яшкуваті очі його — задимлені від хмелю.— А тощо це за поминки... без свідків?
Жіночі голови за столом (а той вінок голів людських — лише жіночі) в'януть.
— З нас тобі збиткуватися,— каже чорнява жіночка, у якої очі зелені, мовби татарське зілля після дощу.
— Не збиткуюся, Зінько, не збиткуюся,— прикрикує Корній Потуга.— А пригощаю вас усіх. їжте, пийте. І згадуйте, бо які ж то поминки без споминів?.. Може, ти не все й пам'ятаєш, бо не була тоді в нашій хаті. А твій Трохим тоді попереду всіх переступив поріг. Пам'ятаєш його овечу шапку? Ходив у тій шапці зимою і літом. Значить, в овечій шапці прийшов, а обома руками тримає залізний щуп. І тим залізним щупом — лусь долівку біля печі. Мати моя Катерина так і кинулась до твого Трохима: ти чого прийшов удосвіта нурта-ти чужу хату?
— Хіба він сам?— підперши долонею щоку, гірко шепче Зінька.— Його послали...
— Авжеж, не сам,— згоджується Корній Потуга.— Бо слідом за ним — твій Данило всунувся, чуєш, Степа-нидо?
Похмура, позеленіла від веснянок, у попелі і посивілого, й побурілого волосся тітка Степанида схожа на вербовий корч у річковому березі, а до цього корча ще поналипало й ряски, й куширу, й мулу,, й усякої всячини.
— Ходив мій ірод, ходив,— мало не схлипує тітка Степанида.
— То він ото хапає Трохима за руки!— далі розповідає Корній Потуга.— Справді, каже, чого ти хату руйнуєш? Ти хату ставив, ти долівку мастив?
Хитнувшись, хазяїн зводиться з-за столу, притупує ногою біля печі:
— Отут щупом Трохим ударив... А потім ще раз отут... А отак Данило схопив його руки.
— О, то ж Данило,— стиха додає баба Ликора, що й не втямиш: чи хвалить чоловіка, чи осуджує.
А тітка Степанида мучиться зеленими очима: що ж далі розказуватиметься?
— Схопив за руки й каже: ти спершу попитай у них, може, самі признаються. Як признаються, то й не треба щупом шукати в хаті. А коли не признаються, тоді вже мацай.