Десь у Тбілісі був дім, який став останнім притулком Ніко Піросмані. Будинку у Сурамі, де Леся відмучила останні дні свого життя, давно нема. Однак я його побачила. Там, у тому будинку, світилася зараз тоненька свічечка й визрівали гарячі слова, яким не судилося ані впасти на папір, щоб запалити його, ані бути вимовленими вголос, щоб обсипати жаром гортань і слух. А проте вони існували, ці слова, жили, звучали, вони вп'ялися мені в душу, я мучилася ними, мов у лихоманці, і знову ж тут не йшлося про готове, давнє, залежане порівняння, а про звичайне, реальне фізичне відчуття. Ті слова мали колір, якого я ніколи не бачила й тому не знала його назви; слова мали форму, якої я не вміла осягнути. "Страшно вмирати на чужій землі", — сказав Акакій, наче здогадався, про що я думаю. Піросмані вмирав удома.
Ми приземлилися. Машина з гірської високості втрапила на освітлену рухливу автостраду, і від того, що слова були вимовлені вже в цілком звичній, буденній обстановці, я не зуміла на них відповісти. Усяка відповідь виглядала б неправдою. А втім, Акакій і не чекав ані відповіді, ані підтвердження своєї думки: нам обом не потрібні були довгі діалоги.
Мокрий від несподіваного дощу асфальт блищав, відбиваючи вогні машин, у небі тепер не було жодної зірки, вони зникли, як тільки ми спустилися з гір; поглинута часом і віддаллю, десь там, далеко, на іншій планеті, зосталася Сурамська фортеця, аж годі було повірити в її справдешність, — і всі людські життя й смерті враз сплелися, скрутились у мені одним суцільним клубком вселюдського життя й смерті, на одну коротесеньку, але незмірно болючу, таку болючу, як блискавка, мить я відчула, що прожила безліч життів і вмерла безліччю смертей, а тому моя власна повинна бути зовсім невагомою й зовсім легкою. Але перед тим я мушу, я зобов'язана, я дуже хочу ще чимало віднайти — принаймні домівку, що служила останнім притулком художникові Ніко Піросмані.
* * *
Маргарита заплела волосся у десяток тоненьких довгих кісок, вони чорними блискучими змійками химерно позвивалися у неї над потилицею. Богдан легко торкається Ґітиного плеча. Вона повертає до чоловіка обличчя з рухливими чорними бровами, смагляве її чоло виринає в слабкому спалахові вогню.
Вогонь поволі гине, покірний, негрізний. Вечір теж покірно й непомітно згасає. Тільки хлопчаки уздовж вулиці все ще палять листя.
— Гарно тобі в нас, правда? — всупереч своїй звичці мовчати, звертається до мене Богдан. — Є тут що малювати. На все життя вистачить. І дітям зостанеться.
— Що там малювати! Скажи краще, де їй ще таких крумплів печених дадуть? — сміється Маргарита, ворушачи шампуром жар. Із потемнілого вугілля, перегорілого й непотрібного, вилущуються останні жарини.
Киваю головою, бо з усім погоджуюсь: і малювати є що, і кращих крумплів не знайду.
— Але, як по правді сказати, вона картоплі нашої не варта. Думаєш, Богдане, вона знає, що їла? От хай признається, де блукала щойно!
— Вулицями Тбілісі, моя Марго.
— Я так і знала, що десь далеко. Як не на краю світу, то хіба лиш трохи ближче. Щонайменше — до Тбілісі добереться. Знаєш, Богдане, коли вона сидить із нами біля вогню? Коли насправді її закине в Тбілісі, або ще кудись... І що ж ти там оце зараз робила?
— Шукала дім, у якому жив Ніко Піросмані.
— Знайшла?
— Ще ні. Дороги ніхто не вказав. Кожен в інший бік радив іти.
— А насправді ти бачила той дім? Без твоїх притч — бачила?
— Бачила Тбілісі. Спершу сама блукала, а потім, як самота обридла, просила до компанії товаришку. Є там славна така дівчина. Грузинка. Лесею звати. Теж художниця.
— А що ж Піросмані?
— Піросмані? Гм... Зі мною в номері жила одна жінка — вже не пригадую, звідки й чого приїхала, так вона щовечора хвалилася, де була, що купила, а наприкінці питала: "А ви що ж сьогодні робили?" Я відповідала все одне й те ж: мовляв, шукаю дім Ніко Піросмані. От вона врешті й не витримала: "Ви вже за тим Піросмані ноги по коліна сходили. Він хто вам — родич, чи що? Або ж той дім у спадок залишив?"
— У спадок? А ти ж, звичайно, призналась — і родич, і в спадок, так?
— Призналась. Що ж мала казати?
— Та вже ж.
Богдан поворушив шампуром у золі, витяг настромлену на вістря картоплину:
— Лови. Це остання. Ти з далеких мандрів повернулась — гос-тися в нас.
Я бавилася обвугленою картоплиною. Хоч, правда, не бачила нічогісінько, так було темно, але ж знала, що картоплина чорна, як вугіль.
Вітер, наскрізь пропахлий димом із горіхового листя, залетів до нас на подвір'я. Відчувши прохолоду, Ґіта затиснула біля шиї комір куртки. Рухи теж більше вгадувалися. Пітьма трохи вже втомила.
— Богдане, чуєш, піди малого поклич до хати, бо він там і ночуватиме, як циган, коло тої ватри.
— Вони вже не палять вогню. Не видно, — сказав Богдан.
— Однаково поклич. Пізно. Що йому там робити між старшими? Спати пора.
Обминаючи по дорозі стару грушу, Богдан мимохідь торкнувся її шорсткого стовбура. Я це помітила. У небі поміж хмар з'явився місяць, він світив, як на картині Піросмані, і дещо можна було помітити принаймні те, як Богдан торкнувся рукою стовбура старої груші.