2. Село Лоцманська Кам’янка – так прозвана, бо там сидів зимовиком лоцман Камінь. Промишляв риболовством і проводив через пороги судна і плоти.
3. Селеніє Половиця; про неї вже тобі розказував.
4. Селеніє Дієвка – так прозвалась од козака Дія, що найперве сидів там зимовиком, а виселився він з Нових Кодаків.
5. Місто Нові Кодаки – стояло ще за ляхів, а там як забрали його запорожці, то воно вигоріло дощенту з невеличкою церковкою, вкритою соломою і очеретом. Після цієї пожоги знов построїли церков і містечко та ще й кріпостію, по запорозькому кшталту, на диво осадили. Обвели кругом глибокою канавою, валом і рогатками в дві лави на сажень од канави. Опріч цього, збудували три башти; одну внизу над Дніпром, другу – нагорі од Дніпра, а третю – на полудень. На чотирьох вуглах були пороблені розкати і густо заставлені гарматами і мущирями, а скрізь поверх валу поставили кошелі (тури), сплетенії з лози і натоптанії землею до самого верху, неначе маківки. Ці кошелі були внизу в аршин завтовшки, а наверсі – в косову сажень, і так їх сплочали, щоб верхні краї сходились докупи, а спідні вкопували в землю навалу. Це задля того робили, що як стануть стрілять вороги по місту, то щоб кулі засідали в кошелях і не шкодили жителям, і війську, та й вартовим, щоб на валу без опаски можна було стрілять по ворогах в щілини, як в Бендерах – із-за стін. Дуже хитро та мудро, кажу, була осаджена та кріпость, в ті часи ніде, ні в якій землі, такої не було!.. Саме тоді, як вершили цими кошелями вали, приїхав я з коша в Нові Кодаки по своєму ділу. Побачивши, що люди роблять, я й собі зробив на пам’ять два кошелі і привіз паровицею на місто та, поставивши де треба, і насипав їх землею. Здається, не так давно це діялось, а теперечки, глянувши, де був той гмах, ледве й слід тієї будови побачиш.
6. Селеніє Сухачівка – теж прозвана од козака Сухача, що сидів там зимовиком.
7. Селеніє Тарамське – стоїть воно над самим Дніпром на кам’яному і скелистому грунті. Дорога побіля його та по селі дуже труська і трудна: як їдеш, то й підкинув тебе, і тарамтить; од цього й прозвали її Тарамське.
8. Селеніє Карнаухівка.
9. Селеніє Тритузнеє.
10. Селеніє Кам’янськеє.
11. Селеніє Романкове. Всі ці села добули свої прізвища од своїх осадчих, що сиділи там зимовиками в промишляли пахарством і рибальством.
Теперечки перелічу ще слободи по тім боці Дніпра.
12. Селеніє Самара – так прозвано, бо стоїть на ріці Самарі. Як стали ж селиться в ньому з Гетьманщини, то і прозвали Новоселицей, а теперечки, як розказував, городом Новомосковськ. Біля того селенія збудували запорожці общежительний монастир[22], той самий, що й досі стоїть. За Січі було в ньому ченців чоловіка з двадцяток, а постригались вони в Києво-Печерській лаврі і жили собі хоч подаянієм, а в достатку. Церква була дерев’яна, во ім’я святителя Миколая, од того і монастир прозивався Самарсько-Миколаївський, і дуже був багатий ризницею і церковною утвар’ю. Замість архімандритів поставляли в ньому то строїтелів, то ігуменів. Запорожці були дуже богомільні, поважали монашествующих і кріпко держались свого закону. По великих празниках зіходились вони на поклонєніє у цей монастир, і ченці приймали їх страннолюбиво, ради чого і витальниці[23] були побудовані. Запорожці були щедрі і на подаяніє монашествующим, і на украшеніє церков божих.
13. Селеніє Старожилая Кам’янка, вверх по Дніпру, навпроти Нових Кодаків.
14. Селеніє Петриківка.
15. Селеніє Могилів, прозване так од осадчого, козака Могили, що сидів там зимовиком.
Теперечки ще по ріці Орелі:
16. Селеніє Гупалівка, прозвана теж од осадчого, козака Гупала.
17. Селеніє Перещепине на стовбовім шляху в Константиноград; теперечки пограничне село з Полтавською губернею, а тоді, за Січі, — з Гетьманщиною. Так, бач, як ще урочище перещеплювало наші землі, то й того козака, що тутечки сидів зимовиком, Перещепою прозвали.
От тобі і всі старожитні селенія запорозькі, котрі ще були до зруйнування коша. А де на яких урочищах були ще зимовики, хутори, пасіки і козацькі курені, як у кочових ногайців, бо всі скотарі, табунщики, чабани і отарщики плентались по степах і жили собі по куренях; звали їх кошами, а про осідле життя і святі церкви і в думці собі не мали, бо тоді у всіх оцих сімнадцятьох селеніях, що я вилічив, було тільки шість церков; перша – в Нових Кодаках, друга – в Старих, третя в Самарі, четверта – в Карнаухівці, п’ята – в Романковій і шоста – в Могилеві. А всіх на всіх – з монастирями і січовою – було дев’ять. Дивлячись теперечки на сей край, дивуєшся, як то він швидко заселився. Здається, і піввіку не минуло, як була пустиня, а теперечки, куди не глянь, – городи, містечка, слободи неначе з землі повиростали.
Дуб наш несло бистриною і колихало, неначе колиску. Корж, натомившись зранку, став кунять. Побачивши, що старому схотілось спочить, я помостив йому посередині дуба, і він, не одмовляючись, насунув на очі свою смушеву шапку, протягся і заснув.
VІІ
– Дніпро, перехопившись через пороги, широко розливається, а, зближаючись к Кичкасу, знов почина звужуваться; з обох боків спирають його високі скелі, і біля Кичкасового перевозу тече він узенько, так що вже пором ходить на канаті. Зате ж прорив собі тут Дніпро глибоку ложбину і бистро, сердито рине проміж високих скель, похилих над водою.
– Поки Корж спочивав, я пересів на ближню лавку до лоцманів, щоб побалакати з ними про тутейший край. Гребці були молоді парні, а рулем правив чоловік, літ йому шістдесят буде. Браво сидів він на рулі, закинувши набакир високу смушеву шапку, і смоктав тютюнкові корінці з коротенької люльки. Дуже насідав він на гребців і знай гукав на них:
– Гребіть, хлопці, гребіть, ближче буде!
Хлопці хмурились, однак од кожного покрику старого налягали на весла і дужче гребли, один тільки з них, самий молодший, осмілився озваться:
– Добре тобі, дядьку, повертать деменом, а ти б попер веслом!
– А довго ти живеш на світі? – спитав його старий.
Хлопець мовчав: небагацько тих літ прожив на світі – нічого було й лічить.
– Бач який! – гримав рулевий, – Я двічі стільки гріб веслом на своєму віку, скільки ти на світі живеш, так погреби з моє, та тоді вже й за демено берись!