— О, панянка! — мовив Рене, побачивши Сюзанну.— Але ж це не ваш день, у нас іще не зібралося білизни для пані Лардо.
— Гладкий телепень! — засміявшись, відрубала Сюзанна.
Гарненька дівчина вийшла нагору, зоставивши Рене доїдати миску молочної гречаної каші. Дю Бук'є, й досі лежачи в постелі, обміркувував план свого збагачення, бо йому тепер були доступні лише честолюбні мрії, як і всім, хто тільки й жив тим, що зривав квіти безконечних утіх. Честолюбство й картярський запал невичерпні. Отож у людей з тверезим розумом головні пристрасті живуть довше за пристрасті сердечні.
— Ось і я! — вигукнула Сюзанна, всідаючись на ліжко і владним рухом так рвучко шарпнула вбік заслону, аж кільця завищали на металевому пруті.
— Що скоїлось, любонько? — спитав старий парубок, сідаючи в ліжку.
— Пане,— повагом заговорила Сюзанна,— ви, певно, здивовані, що я несподівано вдерлась, але я вскочила в таку халепу, коли вже не думаєш, що про тебе скажуть.
— На тобі! В чім же річ? — мовив дю Бук'є, склавши навхрест руки.
— Невже ви не розумієте? — спитала Сюзанна.— Я знаю,— вела вона далі, зробивши милу гримаску,— як смішно виглядає бідна дівчина, прийшовши набридати чоловікові тим, на що йому начхати. Але, пане, близько зазнайомившись зі мною, взнавши, що я ладна на все задля чоловіка, котрий був би такий прив'язаний до мене, як, скажімо, я до вас,— ви ніколи не пошкодували б узявши мене за дружину. Тут, звичайно, я не змогла б вам чимось прислужитися, та коли б ми подалися в Париж, ви самі побачили б, як я підсобляла б кар'єрі людини з вашим розумом і засобами, особливо тепер, коли уряд згори до самого низу наповнений людьми посередніми і де верховодять чужоземці. Одне слово, між нами кажучи, хіба те, що мене привело до вас, таке вже лихо? А може, це і є те щастя, за яке ви коли-небудь дорого б заплатили. Подумайте, для кого ж ви живете, на кого працюєте?
— Сам на себе! — бовкнув дю Бук'є.
— Старий виродок! Ніколи вам не бути батьком,— відтяла Сюзанна, надавши своїм словам відтінку лихого віщування.
— Досить пащекувати, Сюзанно,— не втримався дю Бук'є.— Мені здається, що я й досі сню.
— Якої ж вам іще дійсності? — вигукнула Сюзанна, встаючи.
Дю Бук'є збив на потилицю свого ковпака з такою рішучістю, яка виразно свідчила, що в голові його шалено завирували бентежні думки.
"Він, либонь, таки повірив,— подумала Сюзанна,— ба навіть, підлещений! Боже милий, як оцих чоловіків легко вбрати в шори!"
— Сюзанно, якого ж ти біса хочеш од мене! Все це так химерно. Я ж собі гадав... А вийшло... Та ні, ні, не може бути!..
— Що! Ви не можете на мені женитися?
— Хе, он куди! Ні, я вже маю обов'язок.
— Щодо мадмуазель Арманди чи, може, панни Кормон, котрі вам уже відмовили? Слухайте-но, пане дю Бук'є: моя честь не потребує захисту з допомогою жандармів, які потягли б вас у мерію. Чоловіків вистачає, знайдеться і для мене, а того, який не зумів оцінити мене по заслугах, я й сама не хочу. Коли-небудь вам, може, іще доведеться каятись, що ви так повелися зі мною, бо нічим у світі — ні сріблом, ні золотом, ні грішми ви не змусите мене повернути вам ваше добро, якщо ви сьогодні відмовляєтеся визнати його за своє.
— Але ж, Сюзанно, чи певна ти, що?..
— Ах, пане! — обірвала його гризетка, огортаючись мантією доброчесності,— за кого ви мене маєте? Я ж не нагадую вам ваших обіцянок, на які ви були колись такі щедрі і тим погубили бідолашну дівчину, винувату лише в тому, що дбає про добру славу так само, як і прагне любові.
Дю Бук'є роздирало безліч суперечливих почуттів,— радості, підозріння й розрахунків. Він давно вже вирішив побратися з панною Кормон, бо Хартія, про яку він оце міркував, одкривала його честолюбству чудову політичну кар'єру депутата. А шлюб із старою панною мав би так піднести його в очах міста, що він став би в Алансоні впливовою людиною. Тим-то буря, яку зчинила Сюзанна, вкинула пана дю Бук'є у велике сум'яття. Якби не оті його затаєні честолюбні заміри, він, анітрохи не вагаючись, оженився б на Сюзанні. Він би з чистою душею очолив ліберальну партію Алансона. Взявши такий шлюб, він тим самим одступився б від вищого товариства, щоб знову пристати до буржуазного стану — купців, багатих фабрикантів, власників пасовищ, які, звісна річ, висунули б його як свого кандидата. Дю Бук'є вже передбачав зміцнення партії лівих. Він не приховував своїх далекосяжних роздумів і, проводячи рукою по голові, зовсім оголив лисину, бо ковпак зсунувся геть. Як і всякий, хто домігся більшого, ніж хотів і сподівався, Сюзанна спантеличилась. Щоб не виявити свого здивування, вона прибрала сумовитої пози дівчини, одуреної облесником, але про себе сміялась, як сміється пронозлива гризетка, що когось обхитрила.
— Е, не такий я лопух, щоб уклепатися.
Отак коротко відрубавши, завершив свої роздуми колишній постачальник. Дю Бук'є пишався своєю приналежністю до школи філософів-циніків, які, не бажаючи, щоб їх поплутала жінка, зараховують кожну з них до однієї категорії підозрілих. Ці твердолобі й переважно слабкодухі чоловіки мають щодо жінок власні заповіді. В їхніх очах усі вони, від королеви Франції до модистки, за своєю суттю розбещені негідниці та душогубки, а то ще й хапковиті, брехливі, нездатні думати ні про що, крім усіляких дрібниць. Жінки для них всього-на-всього лиходійні баядерки, яким личить одне,— співати, танцювати й хихикати; в жінках вони не бачать нічогісінько святого, нічого величного, для них не існує поезії почуттів, а сама лиш брутальна хтивість. Вони схожі на ненатлих обжер, для яких їдальня — всього лише корито. За їхнім переконанням, якщо жінку не мордувати, вона оберне чоловіка на раба. Дю Бук'є з того погляду становив цілковиту протилежність панові де Валуа. Мовивши останні слова, постачальник шпурнув свого ковпака в ноги ліжка достоту так, як папа Григорій міг би перекинути запалену свічку, проголошуючи грізну анафему, і тут Сюзанна побачила, що старий парубок оздоблював собі череп накладним чубчиком.
— Затямте, пане дю Бук'є,— зпишна мовила Сюзанна,— що, йдучи до вас, я виконала свій обов'язок; пам'ятайте, я була вимушена запропонувати вам свою руку і просити вашої; та запам'ятайте й те, що в моїх вчинках не було нічого не гідного жінки, яка себе поважає. Я не принизилась до того, щоб плакати, як дурнувате дівчисько, я ні на чому не наполягала, не набридала вам. Тепер ви знаєте, в якому я становищі. Ви розумієте, що я не можу залишитися в Алансоні; мати мене приб'є, а пані Лардо, яка знай розводиться про доброзвичайність та все ковзає по ній, ніби совгає своєю праскою, вона ж мене прожене геть. Що станеться зі мною, бідолашною трудівницею,— шпиталь, старцювання? Ні, скорше кинуся в воду Брильянти або Сарти. А може, ліпше податися в Париж? Мати вигадає привід для мого від'їзду — якогось дядька, що чекає на мене, таку собі тітоньку, що стала вже на Божу дорогу, чи просто добродійницю, що зичить мені добра. Заковика лише з грішми, необхідними на дорогу, та ще на те, що ви й самі добре знаєте...