О. Христофор злякано глянув на двері й говорив далі пошепки:
— Іван Іванович допомагатиме. Він тебе не покине. Дітей у нього своїх нема, і він тобі допоможе. Не турбуйся.
Він зробив серйозне обличчя й зашепотів ще тихше:
— Тільки ж ти гляди, Георгію, боже тебе борони, не вабувай матері і Івана Івановича. Шанувати матір велить заповідь, а Іван Іванович тобі благодійник і замість батька. Якщо ти вийдеш в учені і, форони боже, станеш цуратися і зневажати людей з тієї причини, що вони дурніші за тебе, то горе, горе тобі!
О. Христофор підніс угору руку і ще раз промовив тонким голоском:
— Горе! Горе!
О. Христофор розговорився і, що називається, добрав смаку; він не скінчив би й до обіду, та розчинилися двері і ввійшов Іван Іванович. Дядько поквапливо привітався, сів до столу і став швидко ковтати чай.
— Ну, з усіма справами впорався,— сказав він.— Сьогодні б і додому їхати, та ось з Єгором ще клопіт. Треба його влаштувати. Сестра казала, що тут десь її подружка живе, Настасія Петрівна, то от, може, вона його до себе на квартиру візьме.
Він покопався у себе в гаманці, дістав звідти пом'ятого листа й перечитав:
— "Мала Нижня вулиця, Настасії Петрівні Тоскуновій, у власному будинку". Треба буде зараз піти пошукати її. Клопіт!
Скоро після чаю Іван Іванович і Єгорушка вже виходили з подвір'я.
— Клопіт! — бурмотів дядько.— Причепився ти до мене, як реп'ях, і ну тебе зовсім ік богу! Вам вчення та благородство, а мені сама мука з вами...
Коли вони проходили подвір'ям, то возів і підводчиків уже не було, всі вони ще рано-вранці виїхали до пристані. В далекому закутку на подвір'ї темніла знайома бричка; коло неї стояли гніді і їли овес.
"Прощай, бричко!" — подумав Єгорушка.
Спочатку довелося довго йти нагору бульваром, потім іти через велику базарну площу; тут Іван Іванович довідався від городового, де Мала Нижня вулиця.
— Еге! — усміхнувся городовий.— Вона далеко, туди, до вигону!
По дорозі зустрічались їм візницькі дрожки, але таку забаганку, як їзда візниками, дядько дозволяв собі тільки в особливих випадках і великими святами. Він і Єгорушка довго йшли брукованими вулицями, потім ішли вулицями, де були самі тільки.тротуари, а бруку не було, і кінець кінцем опинилися на таких вулицях, де не було ні бруку, ні тротуарів. Коли ноги і язики довели їх до Малої Нижньої вулиці, обидва вони були червоні і, поскидавши капелюхи, витирали піт.
— Скажіть/ будь ласка,— звернувся Іван Іванович до одного дідка, що сидів коло воріт на лавочці,— де тут будинок Настасії Петрівни Тоскунової?
— Ніякої тут Тоскунової нема,— відповів дідок, подумавши.— Може, Тимошенко?
— Ні, Тоскунова...
— Пробачте, Тоскунової нема...
Іван Іванович знизав плечима і почвалав далі.
— Та не шукайте! — гукнув йому ззаду дідок.—Кажу — нема, значить нема.
— Слухай, тітонько,— звернувся Іван Іванович до старої, що продавала на розі з лотка насіння і груші,— де тут будинок Настасії Петрівни Тоскунової?
Стара поглянула на нього здивовано і засміялась.
— Та хіба ж Настасія Петрівна тепер у своєму будинку живе? — спитала вона.— Господи, вже років з вісім, як вона дочку віддала і дім свій зятеві відписала! Там тепер зять живе.
А очі її говорили: "Як же ви, дурні, такої дрібниці не знаєте?"
— А де вона тепер живе? — спитав Іван Іванович.
— Господи! — здивувалася стара, сплескуючи руками.—Вона вже давно на квартирі живе! Вже років з вісім, як свій будинок зятеві відписала. Що ви!
Вона, мабуть, сподівалася, що Іван Іванович теж здивується і скрикне: "Та не може бути!" — але той дужо спокійно спитав:
— Де ж її квартира?
Перекупка засукала рукава і, показуючи голою рукою, стала кричати пронизливим тонким голосом:
— Ідіть усе прямо, прямо, прямо... От як пройдете повз червоненький будиночок, то в ліву руку буде завулочок. То ви йдіть в цей завулочок і дивіться треті ворота праворуч...
Іван Іванович і Єгорушка дійшли до червоного будиночка, повернули ліворуч в завулок і подалися до третіх воріт праворуч. По обидва боки цих сірих, дуже старих воріт тягся сірий паркан з широкими щілинами; права частина паркана дуже похилилася вперед і загрожувала впасти, ліва покосилася назад у двір, і ворота стояли рівно і, здавалося, ще вибирали, куди їм зручніше повалитися, вперед чи назад. Іван Іванович відчинив хвіртку і разом з Єгорушкою побачив велике подвір'я, заросле бур'яном і реп'яхами. За сто кроків від воріт стояв невеликий будиночок з червоним дахом та з зеленими віконницями. Якась повна жінка, з засуканими рукавами та з підтиканим фартухом, стояла серед подвір'я, сипала щось на землю й кричала так само пронизливо-тонко, як і перекупка:
— Ціп!., ціп! ціп!
Позад неї сидів рудий собака з гострими вухами. Побачивши гостей, він побіг до хвіртки й загавкав тенором (усі руді собаки гавкають тенором).
— Кого вам? — гукнула жінка, затуляючи рукою очі від сонця.
— Здрастуйте! — теж гукнув до неї Іван Іванович, відмахуючись палицею від рудого собаки.— Скажіть, будь ласка, чи тут живе Настасія Петрівна Тоскунова?
— Тут! А павіщо вам?
Іван Іванович і Єгорушка підійшли до неї. Вона підозріливо оглянула і їх і промовила:
— Навіщо вам вона?
— Та, може, ви самі Настасія Петрівна?
— Ну, я!
— Дуже приємно... Бачите, кланялась вам ваша давня подружка, Ольга Іванівна Князева. Ось це її синок. А я, може, пам'ятаєте, її рідний брат, Іван Іванович... Ви ж наша, ГІ-ська... Ви в нас і народилися, і заміж виходили...
Настала мовчанка. Повпа жінка вп'ялася безтямно очима в Івана Івановича, ніби не вірячи чи не розуміючи, а потім уся спалахнула і сплеснула, руками; з фартуха в неї посипався овес, з очей бризнули сльози.
Ольга Іванівна! — вереснула вона, важко дихаючи від хвилювання.— Голубонька моя рідна! Ах, батечку, та чого ж я, як дурна, стою. Ангелятко ти моє гарнесеньке...
Вона обняла Єгорушку, змочила сльозами його обличчя і зовсім заплакала.
— Господи! — сказала вона, ламаючи руки.— Олеч-чин синочок! От радість! Викапана мати! Чисто мати! Та чого ж ви надворі стоїте? Прошу до кімнат!
Плачучи, задихаючись і розмовляючи на ходу, вона поспішила до хати; гості поплентались за нею.
— У мене не прибрано! — говорила вона, вводячи гостей до маленької задушливої зали, зовсім заставленої образами і вазонами з квітами.— Ах, мати божа! Васили-но, піди хоч віконниці відчини! Ангелятко моє! Красо моя неописана! Я й не знала, що в Олечки такий синочок!