— Коли проїхали тут наші підводи? — спитав його Кузьмичов.
— Одна партія проїхала сьогодні раненько, а друга, Іване Івановичу, спочивала тут в обід і надвечір поїхала.
— А... Проїжджав тут Варламов чи ні?
~ Ні, Іване Івановичу! Вчора раненько проїздив його прикажчик Григорій Єгорович і казав, що вони, мабуть, теперечки на хуторі в молокана— Чудово. Виходить, ми зараз доженемо валки, а тоді й до молокана.
— Та бог з вами, Іване Івановичу! — жахнувся Мойсей Мойсейович, сплескуючи руками.— Куди ж ви проти ночі поїдете? Ви повечеряйте на здоров'ячко і переночуйте, а завтра, бог дасть, раненько поїдете й доженете кого треба!
— Ніколи, ніколи... Вибачте, Мойсею Мойсейовичу, іншим разом як-небудь, а тепер не час Посидимо з чверть години та й поїдемо, а переночувати і в молокана можна.
— Чверть годинки! — зойкнув Мойсей Мойсейович.— Та побійтесь ви бога, Іване Івановичу! Ви мене примусите, щоб я ваші шапке заховав та двері замкнув! Ви хоч закусіть та чаю попийте!
— Ніколи нам з чаями та з цукрами,— сказав Кузьмичов.
Мойсей Мойсейович схилив голову набін, зігнув коліна й виставив наперед долоні, наче обороняючись від ударів, з болісно-солодкою усмішкою став благати:
— Іване Івановичу! Отче Христофоре! Будьте не такі добрі, попийте в мене чайку! Невже ж я така недобра людина, що в мене не можна навіть чай пити? Іване Івановичу!
— Що ж, чайку можна попити,— співчутливо зітхнув о. Христофор.— Це не затримає.
— Ну, гаразд! — погодився Кузьмичов.
Мойсей Мойсейович стрепенувся, радістю охнув і, зіщулюючись так, начебто тільки що вискочив з холодної води в тенло, підбіг до дверей і закричав диким, придушеним голосом, яким раніше кликав Соломона:
— Розо! Розо! Давай самовар!
За хвилину відчинилися двері, і до кімнати з великим підносом у руках увійшов Соломон. Ставлячи на стіл піднос, він насмішкувато дивився кудись убік і все дивно усміхався. Тепер, при світлі лампочки, можна було розгледіти його усмішку; вона була дуже складна і виявляла багато почуттів, але переважало в ній одне — явне презирство. Він начебто думав про щось смішне і дурне, когось терпіти не міг і зневажав, чогось радів і чекав слушної хвилини, щоб дошкулити гострою насмішкою і зайтися сміхом. Його довгий ніс, товсті губи і хитрі, вирячені очі, здавалося, були напружені від бажання зареготатись. Глянувши на його обличчя, Кузьмичов глузливо усміхнувся і спитав:
— Соломоне, чого це ти цього літа не приїжджав до нас у N. на ярмарок, жидів представляти?
Років зо два тому, що дуже добре пам'ятав і Єгорушка, Соломон у N. на ярмарку, в одному з балаганів, розповідав сцени з єврейського побуту і мав великий успіх. На-< гадування про це не справило на Соломона ніякого враження. Нічого не відповівши, він вийшов і трохи згодом повернувся з самоваром.
Зробивши коло стола своє діло, він відійшов набік і, склавши руки на грудях, виставивши наперед одну ногу, вп'явся своїми насмішкуватими очима в о. Христофора. В його позі було щось визивне, бундючне й зневажливе і в той же час дуже жалюгідне й комічне, бо що поважнішою ставала його поза, то яскравіше виступали на перший план його короткі штанці, куций піджак, карикатурний ніс і вся його пташина обскубана фігурка.
Мойсей Мойсейович приніс з другої кімнати табурет і сів на деякій відстані від стола.
— Приємного апетиту! Чай та цукор! — почав він розважати гостей.— Призволяйтесь на здоров'ячко! Такі пе-звичайні гості, такі незвичайні, а отця Христофора я вже п'ять років не бачив. І ніхто не хоче мені сказати, чий це такий паничик хороший? — спитав він, ніжно поглядаючи на Єгорушку.
— Це синок сестри Ольги Іванівни,— відповів Кузьмичов.
— А куди ж він їде?
— Учитися. До гімназії його веземо.
Мойсей Мойсейович з ввічливості вдав на своєму обличчі здивування і поважно покрутив головою.
— О, це добре! — сказав він, погрожуючи самоварові пальцем.— Це добре! З гімназії вийдеш таким паном, що всі ми будемо шапке скидати. Ти будеш розумний, багатий, з амбіцією, а матінка радітиме. О, це добре!
Він помовчав трохи, погладив собі коліна й заговорив шанобливо-жартівливим тоном:
— Ви вже мені пробачте, отче Христофоре, а я збираюсь написати заяву архієреєві, що ви в купців хліб відбиваєте. Візьму гербового паперу та й напишу, що в отця Христофора, значить, своїх грошей мало, коли він узявся до комерцій і почав вовну продавати.
— Так, надумав ось на старість...— сказав о. Христофор і засміявся,— Записався, брат, з попів у купці. Тепер би дома сидіти та богу молитися, а я скачу, аки фараон на колісниці... Суєта!
— Зате грошей буде багато!
— Авжеж! Дулю мені під ніс, а не гроші! Товар же не мій, а зятів, Михайлів!
— Чого ж він сам не поїхав?
— А того... Материне молоко на губах ще не обсохло. Купити вовну купив, а щоб продати — розуму нема, молодий ще. Всі гроші свої витратив, хотів нажитися і форсу задати, а поткнувся туди-сюди, йому й своєї ціни ніхто не дає. Отак покрутився хлопець з рік, потім приходить до мене та й: "Татусю, продайте вовну, зробіть ласку! Нічого я в цій справі не розумію!" Тож-то воно й є! Як що, то зараз до татуся, а перше й без татуся можна було. Коли купував, не питався, а тепер, як припекло, то й до татуся. А що ж татусь? Коли б не Іван Іванович, то й татусь нічого б не зробив. Клопіт з ними!
— А так, клопіт з дітьми, я вам кажу! — зітхнув Мойсей Мойсейович.— У мене в самого шестеро. Одного вчи, другого лікуй, третього на руках носи, а як виростуть, то ще більше клопоту. Не тільки теперечки, навіть у святому письмі так було. Коли в Якова були маленькі діти, він плакав, а коли вони виросли, ще дужче почав плакати.
—— М-да...— погодився о. Христофор, задумливо дивлячись на склянку.— Мені, власне, нічого бога гнівити, я дійшов межі свого життя, як дай боже всякому... Дочок за хороших людей повіддавав, синів у люди вивів і тепер вільний, своє діло зробив, хоч на всі чотири сторони йди. Живу зі своєю попадею тихенько, їм, п'ю, та сплю, та з онуків радію, та богу молюся, а більше нічого мені й не треба. Як сир у маслі плаваю і знати нікого не хочу. ЗроДу в мене ніякого горя не було, і тепер, якби, скажімо, цар спитав: "Чого тобі треба? Чого ти хочеш?" Та нічого мені •не треба! Все в мене є і все слава богу. Щасливішої за мене на все місто людини нема. Тільки от гріхів багато, та воно й те сказати, один бог без гріха. Адже так?