Мені вже несила чекати, — мовив він. — Ми одружимося цього місяця.
Амаранта навіть не здригнулася від доторку його крижаних пальців. Її рука, як непокірне звірятко, визволилася з неволі, й вона знов узялася до своєї роботи.
Не будь наївним, Креспі, — з посмішкою відказала Амаранта, — я радше помру, ніж піду за тебе.
П'єтро Креспі зовсім утратив самовладу. Ридав без сорому, мало не ламаючи собі пальці з розпачу, та не зміг похитнути її рішення.
Не витрачай часу даремно, — відповідала йому Амаранта. — Якщо ти справді так мене кохаєш, то не переступай більше порога мого будинку.
Урсула мало не збожеволіла від такої ганьби. П'єтро Креспі вичерпав увесь свій запас благальних слів. Дійшов до неймовірного приниження. Цілісінький вечір плакав у пелену Урсулі, а вона й душу продала б, аби тільки втішити його. Люди бачили, як він дощовими ночами бродить із шовковою парасолькою довкола будинку, все вдивляючись. чи не світиться Амарантине вікно. Ще ніколи доти П'єтро Креспі не зодягався так вишукано, як у ці дні. Його пишна голова замученого імператора прибрала незвичайно величного вигляду. Він набридав подругам Амаранти, що приходили вишивати з нею в ґалереї, благаючи їх умовити її. Закинув всі свої справи. Цілі дні проводив у коморі магазину, де писав божевільні листи, вкладав у них квіткові пелюстки та засушених метеликів і відсилав Амаранті, а вона вертала їх йому назад нерозкритими. Замкнувшись, він годинами грав на цитрі. Раз уночі він заспівав. Макондо пробудилося в подиві, заворожене чарівними звуками цитри, які не могли належати до цього світу, і голосом, перейнятим любов'ю, палкішої за яку на землі й уявити собі було годі. І тоді П'єтро Креспі побачив світло в усіх вікнах міста, крім Амарантиного. Другого листопада, в день поминання померлих, його брат відімкнув двері магазину і виявив, що всі лампи засвічені, всі музичні шкатулки розкриті і грають, всі годинники видзвонюють якусь нескінченну годину, і під звуки цьог о безглуздого концерту він знайшов у конторі П'єтро Креспі — вени на його зап'ястках були перерізані ножем, а руки опущені в тазок для вмивання.
Урсула загадала поставити труну з тілом у її домі. Падре Никанор заперечував проти відправлення релігійного обряду і поховання самовбивці в освяченій землі. Урсула почала з ним суперечку. "По-своєму, чого ні ви, ні я не годні зрозуміти, — цей чоловік — святий, — заявила вона. — Тож усупереч вашій волі я покладу його поряд з Мелькіадесом". Так вона й учинила, — при одностайному схваленні всього міста, — після пишної похоронної церемонії. Амаранта не виходила зі спальні. Із свого ліжка вона чула Урсулині ридання, кроки та тихі голоси людського тлуму в будинку, голосіння плакальниць, а далі глибоку, насичену запахом розтоптаних квітів тишу. Довго ще вечорами Амаранта відчувала аромат лаванди П'єтро Креспі, однак знайшла в собі сили не піддатися безумові. Урсула її покинула. Навіть очей не звела й не пожаліла дочку того вечора, коли Амаранта зайшла на кухню, поклала руку на розжарене вугілля в плиті й тримала доти, поки їй стало так боліти, аж вона вже не відчувала болю — чула тільки тлінний дух свого паленого м'яса. Це було лікування тортурами докорів сумління. Кілька днів Амаранта ходила по будинку, зануривши руку в миску з яєчними білками, і потроху опіки позагоювались, а з ними позарубцьовувались, немовби так само від доброчинної дії яєчних білків, і рани її серця. Єдиним зримим слідом пережитої трагедії залишиться пов'язка з чорного крепу, яку Амаранта носитиме на обпеченій руці до кінця свого життя.
Аркадіо виказав несподівану великодушність, видавши декрет про офіційну жалобу в зв'язку зі смертю П'єтро Креспі. Урсула розцінила це, як повернення заблудлої вівці. Але вона помилилася. Вона втратила Аркадіо не відтоді, як він надяг військову форму, а з самого початку. Вважала, що виховувала його, як свого сина, як і Ребеку, ні в чому не потураючи, але й не кривдячи. Однак Аркадіо виростав замкнутим, лякливим хлопцем під час моровиці безсоння, підприємницької гарячки Урсули, божевілля Хосе Аркадіо Буендіа, затворництва Ауреліано, смертельної ворожнечі між Амарантою й Ребекою. Ауреліано навчав його читати й писати, думаючи тим часом про зовсім інші речі, достоту як би це робив і хтось сторонній. Він дарував Аркадіо свою одежу, щоб Вісітасьйон перешила її на того, та лиш коли одежа була вже геть зношена, Аркадіо страждав через завелике на нього взуття, через латки на штанях, через свої жіночі сідниці. Найкраще в нього виходила розмова з Вісітасьйон і Катауре їхньою мовою. Єдиний, хто справді виявляв до нього інтерес, був Мелькіадес: він читав Аркадіо свої незрозумілі записи й навчав мистецтва даґеротипії. Ніхто й не здогадувався, як оплакував Аркадіо смерть старого, приховуючи від усіх своє горе, як розпачливо шукав способу оживити цигана, марно вивчаючи його писання. Школа, де всі поважали й слухались Аркадіо, а потім влада з її суворими декретами та пишною уніформою зовсім звільнили його від тягаря давньої гіркоти. Раз увечері в закладі Катаріно хтось наважився кинути йому: "Ти не гідний прізвища, яке носиш". Всупереч усім сподіванням, Аркадіо не розстріляв зухвальця.
— Правду сказати, — відповів він, — я не Буендіа.
Люди, котрі знали таємницю його всиновлення, подумали після цієї відповіді, що йому все відомо, та насправді Аркадіо так ніколи нічого й не дізнався. До Пілар Тернери, своєї матері, він почував такий самий непоборний потяг, як колись Хосе Аркадіо і Ауреліано: коли вона заходила до кімнати, де він займався дагеротипією, кров закипала йому в жилах. Хоча Пілар Тернера уже втратила свій чар і привабу свого сміху, він шукав і знаходив її за гірким запахом диму. Якось, незадовго до війни, вона прийшла до школи по свого найменшого сина. Аркадіо очікував на неї в кімнаті, де звичайно відпочивав під час сієсти і де потім наказав установити колодки. Хлопчик грався в дворі, а він ліг у гамак і дрижав від нетерплячки, знаючи, що Пілар Тернера неодмінно перейде через цю кімнату. Вона прийшла. Аркадіо вхопив її за руку й намагався повалити в гамак. "Не можу, не можу, — з жахом мовила Пілар Тернера. — Ти навіть не уявляєш, як би мені хотілося зробити тобі втіху, але, Бог мені свідок, не можу". З успадкованою від батька й діда могутньою силою Аркадіо згріб її за стан, і від цього дотику до її тіла йому потемніло в очах. "Не вдавай із себе святу, — сказав він. — Всі знають, що ти шльондра". Пілар Тернера притлумила в собі напад огиди до своєї нещасливої долі.