Це вже були інші цигани. Молоді чоловіки й жінки — чудові представники свого племені, з лискучою від олії шкірою й спритними руками. Прибульці розмовляли тільки своєю мовою і сповнили вулиці музикою, танцями, панікою галасливих веселощів, показуючи різнобарвних папуг, які виконували італійські романси, курку, що під звуки бубона несла золоті яйця (не менше сотні за один раз), вчену мавпу, яка вгадувала людські думки, складну машину, призначену для пришивання ґудзиків, а також для лікування гарячки у хворих, засіб для забування неприємних спогадів, пластир для збування часу і ще силу-силенну інших винаходів, таких хитромудрих та небуденних, що Хосе Аркадіо Буендіа охоче винайшов би машину пам'яті, аби запам'ятати їх усі. Село змінилося в одну мить. Приголомшені гамірливим ярмарковим стовписьком, мешканці Макондо боялися заблукати на власних вулицях.
Тримаючи за руки дітей, щоб не загубити їх у тисняві, щохвилі наштовхуючись то на лікаря-шарлатана з укритими золотом зубами, то на шестирукого штукаря, задихаючись від змішаного запаху гною та сандалу, що ним тхнуло від натовпу, Хосе Аркадіо Буендіа кидався туди й сюди, як навіжений, шукаючи скрізь Мелькіадеса, щоб той ознайомив його з незліченними таємницями цього казкового сну. Він запитував про Мелькіадеса у стрічних циган, але ніхто з них не розумів його мови. Нарешті він добувся до місця, де Мелькіадес звичайно напинав своє шатро, й застав там тільки понурого на вигляд вірменського цигана, котрий безперестану торочив іспанською мовою закляття, яке робить людину невидимою. Циган щойно вихилив склянку якогось таємничого напою бурштинового кольору, аж тут Хосе Аркадіо Буендіа проштовхався крізь натовп глядачів, які захоплено споглядали видовисько, й звернувся зі своїм запитанням. Циган окинув його здивованим поглядом і враз перетворився на смердючу паруючу калюжку смоли, над якою ще бриніла відповідь: "Мелькіадес помер". Приголомшений цією новиною, Хосе Аркадіо Буендіа закляк на місці, намагаючись перебороти своє горе, аж доки приваблені іншими фокусами глядачі розійшлися, а калюжка від понурого вірменського цигана випарувалась. Пізніше інші цигани підтвердили, що Мелькіадес помер від пропасниці на болотах Синґапура, і його тіло кинули в море біля Яви, в найглибшому місці. Дітей ця новина не зацікавила. Вони просили, щоб батько повів їх до шатра подивитися на новий незвичайний винахід мудреців Мемфіса, який, як повідомляло оголошення, належав самому цареві Соломону. Діти так наполягали, що Хосе Аркадіо Буендіа заплатив тридцять реалів і завів їх до шатра, де велет із поголеною головою й волохатим тілом, з мідним кільцем у ніздрі й важенним залізним ланцюгом на щиколотці стеріг піратську скриню. Коли велет підняв віко, зі скрині повіяло пронизливим холодом. Всередині лежала сама тільки здоровенна прозора брила, повна безлічі білих голок, об які вечірнє світло розбивалося на міріади різнобарвних зірочок.
Ошелешений, однак знаючи, що діти чекають від нього негайного пояснення, Хосе Аркадіо Буендіа відважився й промимрив:
Це найбільший у світі діамант.
Ні, — поправив його циган. — Це лід.
Нічого не зрозумівши, Хосе Аркадіо Буендіа простяг руку до брили, та велетень відвів її.
П'ять реалів за те, щоб помацати, — мовив він.
Хосе Аркадіо Буендіа заплатив п'ять реалів, поклав руку на лід і потримав її отак хвилинку, а серце йому повнилося страхом і захватом від доторку до таємниці. Не знаючи, як пояснити дітям свої відчуття, заплатив іще десять реалів, щоб помацали й вони. Малий Хосе Аркадіо відмовився мацати брилу. Ауреліано, навпаки, сміливо ступив уперед, поклав руку на лід, але враз відсмикнув її. "Ой, воно кипить!" — перелякано вигукнув він. Та батько навіть не звернув на нього уваги. Сп'янілий від явного дива, він тієї миті геть забув і про крах усіх своїх божевільних задумів, і про кинуте на поживу кальмарам тіло Мелькіадеса. Хосе Аркадіо Буендіа заплатив іще п'ять реалів і, урочисто поклавши руку на брилу, як свідок у суді — на Біблію, вигукнув:
Це найвизначніший винахід нашого часу!
Коли в XVI столітті пірат Дрейк взяв у облогу Ріоачу, прабаба Урсули Іґуаран була так нажахана бамканням дзвонів і гуркотом гармат, що з переляку сіла просто на розпечену плиту. Відтоді через сильні опіки вона зробилася непридатна для подружнього життя. Могла сидіти лише однією половинкою і тільки на м'яких подушках, та й з ходою в неї, видно, було щось негаразд, бо вона вже ніколи не зважувалася ходити при чужих. І взагалі відмовилася від будь-якого товариства, одержима думкою, що від неї смердить горілим. Щоночі пробувала в дворі аж до світання, боячись спати в будинку: їй знов і знов снилося, ніби в вікно лізуть англійці зі своїми злющими собаками і підцають її ганебним тортурам розпеченим залізом. Її чоловік, араґонський купець, якому вона народила двох синів, витратив половину свого майна на лікарів та ліки, аби хоч трохи полегшити її муки. Врешті він продав крамницю й завіз родину якнайдалі від моря — в мирне індіанське селище на віднозі гірського хребта; там він вибудував для дружини спальню без вікон, щоб пірати з її нічних кошмарів не могли до неї залізти.
У цьому глухому селищі жив тоді один креол-тютюнник, дон Хосе Аркадіо Буендіа; Урсулин прадід увійшов з ним у дуже прибуткову спілку, й за кілька років кожен з них збив собі гарний статок. А через кілька століть праправнук креола одружився з правнучкою араґонця. Тож щоразу, втрачаючи самовладання через безглузду витівку свого чоловіка, Урсула перестрибувала одним скоком через триста літ, повних усіляких подій, і починала клясти на всі заставки ту годину, коли Френсіс Дрейк узяв в облогу Ріоачу. Однак цим вона просто розважала собі душу, бо насправді протягом усього життя її зв'язували з чоловіком узи, тривкіші за любов: обопільні докори сумління. Вони доводились одне одному братом і сестрою в перших. Виросли вкупі в старому селищі, яке завдяки працьовитості й доброзичливості їхніх предків стало одним із кращих селищ провінції. Хоча їхній шлюб можна було передбачити, щойно вони вродилися на світ, та все ж коли хлопець і дівчина вирішили побратися, батьки спробували зашкодити цьому. Вони боялися, що ці здорові нащадки двох родів, які схрещувалися між собою ось уже декілька століть, можуть зганьбити себе, виплодивши на світ іґуан. Один такий жахливий випадок уже стався. Урсулина тітка вийшла заміж за дядька Аркадіо Буендіа й народила сина, який усе своє життя носив замість вузьких штанів шаровари й помер від кровотечі, проживши на світі сорок два роки дівичем, бо народився й ріс із хвостиком — хрящуватим гачком з китичкою на кінці, справжнім поросячим хвостиком, що його він не дав побачити жодній жінці, і який зрештою коштував йому життя, коли приятель-різник на його прохання зласкавився й відтяв йому цю карлючку сокирою для розрубування туш. Хосе Аркадіо Буендіа з усією безтурботністю своїх дев'ятнадцяти років розв'язав спірне питання однією-однісінькою фразою: "Про мене, хай будуть хоч і поросята, аби тільки вміли балакати". Отож вони одружилися, влаштувавши бучне весілля з музикою та феєрверком, і гуляли аж три дні. Відтоді молодята жили б щасливо, якби Урсулина мати не залякала доньку всілякими похмурими пророцтвами щодо майбутнього потомства, і зрештою та рішуче відмовилася завершити одруження в належний спосіб. Побоюючись, що її дужий і твердий на вдачу чоловік може силоміць заволодіти нею сонною, Урсула, перш ніж іти спати, надягала на себе щось на взірець панталонів, що їх мати пошила з товстої парусини, зміцнивши цілою системою перехресних ремінців, які застібалися спереду на масивну залізну пряжку. Отак подружжя й жило багато місяців. Вдень він ходив коло своїх бойових півнів, а вона вишивала на п'яльцях разом зі своєю матір'ю. Вночі вони по кілька годин борюкалися з жагучим завзяттям, яке згодом ніби стало заступати їм любощі; зрештою проникливі односельці здогадалися, що в них щось негаразд, і селищем поповзла чутка, буцімто Урсула, вже рік як одружена, і досі ще дівчина, бо її чоловік неспроможний. Хосе Аркадіо Буендіа дізнався про це останнім.