Закон змін — це закон бога
Коли Жанна не сходить зі свого обраного шляху, вона цим заявляє, як Йов, що потрібно шанувати не тільки Бога і церкву, а й Слово, яке сталося Плоттю: шанувати далеко не пересічного індивідуума, який представляє життя, можливо, у найвищій точці людського розвитку, можливо — у найнижчій, але точно — не в якійсь усередненій. У теорії церкви немає обожнювання демократичної середини: це відверто визнана ієрархія, члени якої просіваються, аж доки вони не доходять до найвищого посту намісника Христа. Та при детальному розгляді процесу виявляється, що на кожній сходинці вибору і відбору перевага надається гіршому (головна слабкість демократії), в результаті чого великі папи настільки ж рідкісні та випадкові, як і великі королі, і охлялий старий несповна розуму має більше шансів на крісло та ключі, ніж повний життєвої сили святий. Лише одиниці зі священиків були або могли б бути канонізовані без компрометації стандарту самопроголошених святих.
Якого ще результату можна очікувати, адже в офіційної організації, яка займається духовними потребами мільйонів чоловіків і жінок, переважно бідних і нахабних, немає можливості обирати свого голову за променем світла Святого Духа, що чітко вказує на якусь одну особу. Так само і жодна колегія кардиналів не може молитися настільки ефективно, щоб отримати вірну підказку стосовно свого вибору. Свідома молитва підлеглого може полягати в тому, щоб вибір впав на гідного, кращого від нього, та його підсвідомий інстинкт самозбереження підказує, що потрібно знайти надійного слугу для виконання своїх задумів. Святі і пророки, навіть якщо вони чисто випадково потрапили в ці ряди, насправді завжди самопроголошені, як Жанна. Оскільки ні церква, ні держава, в силу своїх статутів, не може гарантувати визнання навіть самопроголошеної місії, нам не залишається нічого іншого, як зробити справою честі надання єресі найвищого привілею — з тієї простої причини, що еволюція думки і поведінки завжди починається як єресь і порушення встановлених норм. Коротко кажучи, хоч наше суспільство зовсім не терпляче, для розвитку необхідне терпіння або визнання факту, що закон еволюції — це як закон зміни Ібсена. Оскільки закон Бога, який кожним словом спонукає людей вірити в те, що спростовує наука, є законом еволюції, а отже, і законом зміни, то забороняючи зміни, церква, по суті, порушує закон Бога.
Легковірність сучасна та середньовічна
Коли у відомого лікаря Абернеті запитали, чому він дозволяє собі звички, яких радить уникати пацієнтам як шкідливих для здоров'я, він відповів, що його діло — вказувати правильний напрямок, а не йти туди самому. Він міг додати також, що і перехожий сам обирає, чи слідувати вказівкам, чи шукати іншого шляху. На жаль, наші церковні вказівники, коли в них є достатньо влади, примушують подорожнього йти за ними. Коли церква мала цивільну і духовну владу, чи коли контролювала і впливати на цивільну владу наскільки могла, вона забезпечувала покору найжорстокішими утисками, оскільки наміри її були такі прекрасні. Сьогодні, коли лікарі досягнули такого становища, як священики, і через сліпу віру в них (ще більш небезпечну, ніж віра у священиків) можуть як завгодно крутити урядом та пресою, узаконений примус вживати ліки, призначені лікарем, навіть якщо вони отруйні, настільки сильний, що нагнав би жаху на Інквізицію та вбив би наповал архієпископа Лода. У своїй легковірності ми переплюнули середньовіччя, бо священики не мали фінансового інтересу в наших гріхах, як лікарі мають у наших недугах: вони не голодували, коли з паствою все було гаразд, і не процвітали, коли паства занапащалася — на відміну від наших комерційних лікарів. Крім того, середньовічний церковнослужитель вірив, що в разі його несумлінності щось надзвичайно погане трапиться з ним після смерті; такого сумління не зустрінете серед осіб, вихованих на засадах матеріалізму. Наші професійні об'єднання — торгові спілки без душ, які не можна проклясти, та скоро вони доведуть нас до того, що ми пригадаємо: в них усе ще є спини, які можна відшмагати. Ватикан ніколи не був бездушним: найгірше, що йому можна приписати, — це політичну змову з метою утримання не тільки духовної, а й цивільної влади. Таким чином, питання, порушене спаленням Жанни, й нині залишається актуальним, хоча обвинувачення — не таке вже й сенсаційне. Ось чому я повертаюсь до нього. Якби це було виключно заради історичної цікавості, я б не затратив на це навіть п'яти хвилин як читацького, так і свого часу.
Толерантність, сучасна і середньовічна
Що більше ми заглиблюємося у проблему, то складнішою вона видається. З першого погляду ми схиляємося до думки, що Жанну слід було відлучити, щоб вона пішла собі своїм шляхом, хоч вона б запекло протестувала проти такого жорстокого позбавлення її духовної поживи: адже сповідь, відпущення гріхів і причастя були першою необхідністю її життя. З таким духом, як у Жанни, можна було пережити цю трудність, як англійська церква пережила булли папи Лева, створивши власну церкву та затвердивши її як храм справжньої первісної віри, від якої відійшли її гонителі. Такий учинок в очах церкви і держави того часу виглядав як розповсюдження зла й анархії, і жодна політична чи духовна особа не мала стільки віри у свободу, аби його стерпіти. Як на нас, то, здавалось би, церкві краще почекати й побачити, чи це дійсно потягне за собою такі вже згубні наслідки, ніж одразу брати на себе обов'язок їх попередження. Це видається досить простим, але якби теперішнє Управління громадського здоров'я залишило санітарію людей на їхній власний розсуд, мовлячи: "Нас не обходить, що ви робите з відходами і наскільки дотримуєтесь чистоти, але якщо ви підхопите віспу чи тиф, ми притягнемо вас до суду й жорстоко покараємо, як в романі "Едін" Батлера"[26], — їх одразу б запроторили до психлікарні та нагадали б, що від нехтування елементарними нормами санітарії всього один крок до смерті дитини чи до початку епідемії, яка б змела навіть найбільш свідомих прихильників гігієни. Нам треба чітко усвідомити факт, що суспільство наше — абсолютно не толерантне. Разючі випадки нетерпимості такі ж характерні для нашого віку, як і для середньовіччя. Прикладом — і відмінністю — сучасності є заміна обов'язкового хрещення обов'язковим щепленням. Різниця в тому, що проти обов'язкового щеплення виступають, як проти грубого і шкідливого антисанітарного шахрайства, а зовсім не тому, що на нашу думку примушувати батьків захищати своїх дітей проти хвороби — зовсім не правильно. Противники примусового щеплення домагаються, щоб його визнали злочином, і їхній протест є таким же проявом нетолерантності, як і його об'єкт. Ні прихильники Пастера, ні їхні опоненти — поборники гігієни не дозволили б батькам ростити дітей голими, хоч і в такого методу виховання є багато захисників. Можемо до знемоги розводитися про толерантність, але суспільству завжди необхідно встановити межу між дозволеною поведінкою і злочином чи божевіллям, незважаючи на ризик приймати мудреців за лунатиків, а спасителів за богохульників. Ми змушені карати, навіть смертю; і єдине, що можна зробити, аби зменшити небезпеку покарання, — це, по-перше, бути надзвичайно обережними з тим, за що караємо, а по-друге, мати на увазі, що відсутність достатньої свободи, яка шокує звичайних людей, разом із відсутністю усвідомлення цінності оригінальності, індивідуальності та ексцентричності, може спричинити застій, що придушить еволюційні сили, які з часом усе одно вибухнуть з надзвичайною і, можливо, руйнівною силою.