Важко уявити, що могло викликати більшу лють державних діячів, військових командувачів чи суддів, ніж те, що їх переграла, та ще відтіснила від монарха молода зухвала вискочка, яка грала на легковірності народу та юнацькій нерозсудливості незрілого принца, а також скористалась декількома щасливими випадками, котрі наївні люди прийняли за диво. Проти Жанни спрацювали не тільки викликані її успіхом заздрість, ущемлене еґо та лють переможених ворогів, а й небезпідставне скептичне ставлення і сумніви кмітливіших друзів щодо її здібностей, адже не можна відкидати її неуцтва та необачної хоробрості. Всі закиди та критику вона відбивала не аргументами та доводами, а прямим посиланням на владу Бога і заявами, що вона у Нього в особливій довірі; через це для всіх, хто не був під впливом її чарів, вона була настільки нестерпною, що тільки безперервний ланцюг перемог на воєнному та політичному полях міг урятувати її від ненависті, яка в кінці кінців знищила її.
Безперервний ланцюг успіху необхідний для торжества теократії
Щоб скувати такий ланцюг перемог, Жанні необхідно було водночас бути королем, єпископом Реймським, Бастардом Орлеанським[29] і на додачу самою собою, а це неможливо. Вона програла тієї миті, коли їй не вдалося переконати Карла зненацька напасти на Париж одразу після його коронації. Той факт, що вона наполягала на цьому саме тоді, коли король та його наближені планували, як би то прихилити герцога Бургундського на свій бік та використати це проти Англії, зробив її небезпечною перешкодою для них; з того часу їй залишалось тільки блукати полями битв, чекаючи щасливого випадку, який би об'єднав усіх капітанів. Та щасливий випадок підвернувся ворогу: бургундці взяли її в полон під час битви під Комп'єном, і вона одразу збагнула, що не мала жодного друга в політичному колі. Якби їй вдалося втекти, вона напевно б воювала, доки б англійці не відступили, і тоді вона змогла би струсити судовий порох зі своїх ніг та спокійно доживати віку в Домремі, як Гарібальді — на Капрері.
Сучасне спотворення історії Жанни
Я думаю, це все, що ми зараз можемо сказати про прозаїчний бік кар'єри Жанни. Романтика її піднесення, трагедія її страти, комедія спроби наступного покоління відновити її добру славу — все це є у самій п'єсі, а не в пролозі, який обмежується прісним переліком фактів. У тому, що такий перелік є вкрай необхідним, можна пересвідчитись, вивчаючи джерела, на які я посилався. Вони дають досить детальний опис візиту до Вокульору, оголошення Карла королем в Шиноні, облоги Орлеана та наступних за нею битв, коронації в Реймсі, захоплення в Комп'єні, суду і страти в Руані, з датами та іменами задіяних осіб; вони всі збиваються на манівці — на мелодраматичні легенди про жорстокого єпископа та загнану в пастку дівчину. Ця легенда менше би вводила людей в оману, якби була помилковою щодо фактів, та вірною щодо їхньої інтерпретації. Це показує, що суспільна думка міняється, як мода на одяг, і що людям дуже важко, якщо взагалі можливо, мати власну думку, яка не відповідає моді їхнього часу.
Історія завжди застаріла
Саме тому, до речі, дітей ніколи не вчать сучасної історії. Їхні підручники з історії описують періоди, усталена інтерпретація яких вийшла з моди і обставини яких уже ніяк не стосуються сьогодення. Наприклад, їх учать історії про Вашингтона, але говорять неправду про Леніна. В часи Вашингтона їм говорили неправду про Вашингтона, а вчили історії про Кромвеля. В п'ятнадцятому та шістнадцятому століттях їм говорили неправду про Жанну, а тепер могли б розказувати, як усе було насправді. Та, на жаль, брехня не припинилась, коли політичні обставини втратили актуальність. Реформація, яку, сама того не усвідомлюючи, прискорила Жанна, розпалила питання, що гарячі й досі (ви все ще можете побачити спалені будинки в Ірландії), в результаті чого сама Жанна залишилась предметом антиклерикальної брехні, протестантської брехні та невизнання римо-католицькою церквою її протестантства. Правда застрягає нам у горлі, якими б соусами її не поливали; ми зможемо проковтнути її тільки тоді, коли вона буде без жодних приправ.
Справжня Жанна недостатньо дивовижна для нас
Хоч віра, якої вимагала Жанна, була простою, її з презирством відкидає антиметафізична цивілізація дев'ятнадцятого століття, яка й досі лишається панівною в Англії та Америці і тиранічною у Франції. На відміну від сучасників Жанни ми не кидаємося в іншу крайність — не засуджуємо її як відьму, яка продала душу дияволу, бо не віримо в існування диявола і, відповідно, й у можливість укладення з ним комерційних контрактів. Наша легковірність, хоч і величезна, та не безмежна, і значний її запас розтрачений на медіумів, ясновидців, ворожок по долоні, критиків, християнських науковців, психоаналітиків, визначників електронних вібрацій, терапевтів ліцензованих та неліцензованих, астрологів; астрономів, які стверджують, що сонце міститься на відстані сто мільйонів миль від нас і що зірка-надгігант Бетельгейзе у сто разів більша за всесвіт; фізиків, які величину Бетельгейзе компенсують неймовірною мікроскопічністю атома, а також безлічі інших торгівців дивами, чию вірогідність у середні віки взяли б на глум. У середньовіччі народ вірив, що Земля пласка, бо це було для них очевидним; ми ж віримо, що вона кругла, не тому, що аж один процент із нас може це обґрунтувати з точки зору фізики, а тому, що сучасна наука нас переконала: все очевидне насправді тільки здається таким, а все магічне, неймовірне, надзвичайне, гігантське, мікроскопічне, безсердечне або несамовите є науково обґрунтованим.
Тільки не подумайте, ніби я вважаю, що Земля пласка чи що все те неймовірне, в що ми віримо, — марення і обман. Я просто захищаю свій вік проти обвинувачення, що ми наділені меншою уявою, ніж люди середніх віків. Я стверджую, що дев'ятнадцяте століття і, тим паче, двадцяте заткнули б п'ятнадцяте за пояс у сприйнятливості чудес, святих, пророків, магів, монстрів і всякого роду байок. В останньому виданні енциклопедії "Британіка" кількість див порівняно з вірогідними фактами ще більша, ніж у Біблії. Середньовічні духовні лікарі не вдавали, що можуть визначити, скільки янголів могло б танцювати на краєчку голки, і тому їхній романтичний образ значно програє в порівнянні з сучасними фізиками, які до мільярдної міліметра визначили кожну точку в русі електронів. Я нізащо у світі не поставив би під сумнів точність цих підрахунків чи існування електронів (чим би вони не були). Доля Жанни служить мені застереженням від єресі. Та я ніяк не збагну, чому люди, які вірять в існування електронів, вважають себе менш легковірними від тих, хто вірить в існування янголів. І якщо вони відмовляються разом з асесорами в Руані 1431 року повірити в те, що Жанна була відьмою, то не тому, що таке припущення є занадто дивовижним, а тому, що воно є недостатньо дивовижним.