— Це якнайліпше свідчить про ваш і його характери,— боязко зауважила пані де-Кадіньян.
— В останні чотири роки свого життя,— знову почав Даніель,— він тільки мені одному повіряв свою любов до вас, і це довір'я ще дужче скріпило вже досить міцні узи нашої братерської дружби. Тільки він один, пані, кохав вас так, як вас треба кохати. Скільки разів поливав мене дощ, коли ми проводжали вашу карету до самого дому, змагаючись у швидкості з кіньми, щоб весь час держатися поряд і мати змогу бачити вас... милуватися вами...
— О, в такому разі, буду зобов'язана віддячити вам.
— Чому Мішеля нема тут? — відповів Даніель голосом, сповненим журби і задуми.
— Може, він не довго любив би мене,— сказала княгиня, схиливши голову в глибокому смутку.— Республіканці ще більш абсолютні адепти своїх ідей, ніж ми, теж абсолютисти, здатні грішити з поблажливості, Він, напевне, вважав мене за саму довершеність і його прозріння було б жорстоким. Нас, жінок, в такій же мірі переслідують наклепами, в якій і вам доводиться терпіти їх у літературному житті, але ми не можемо захиститися ні славою, ні своїми творами. Нас вважають не за таких, які ми є насправді, а за таких, якими нас зробили. Від нього скоро заховали б ту невідому жінку, яка є в мені, під фальшивим портретом жінки вигаданої, яка є справжньою для світу. Він визнав би мене за негідну тих благородних почуттів, які ніс мені, нездатній його зрозуміти.
Тут княгиня велично хитнула головою, сколихнувши свої прекрасні біляві локони з китичками вересу. Виражені цим жестом безнадійні сумніви, приховані жалі висловити було неможливо. Даніель зрозумів усе і з живим почуттям глянув на, княгиню.
— А втім, коли я знову побачила його по довгім часі після Липневої революції,— знов заговорила вона,— я ледве не піддалася бажанню взяти його руку, потиснути її перед усіма під склепінням Італійського театру, віддавши йому мій букет. Але я подумала, що такий вияв вдячності був би погано витлумачений, як стільки інших благородних вчинків, що трактуються сьогодні як безумства пані де-Мофріньєз, і які я ніколи не могла б пояснити, бо тільки мій син та бог коли-небудь зрозуміють мене.
Ці слова, вимовлені пошепки у вухо співбесідникові, так наче їх таїли від решти гостей, голосом, гідним найспритнішої комедіантки, мали дійти до серця, і вони проникли в серце д'Артеза. Справа зовсім не торкалася знаменитого письменника,— ця жінка намагалася виправдати себе перед пам'яттю померлого. Вона могла бути обмовленою, вона хотіла знати, чи не заплямували її чимсь в очах того, хто її любив. Чи вмер він з усіма своїми ілюзіями?
— Мішель,— відповів д'Артез,— був з тих людей, що люблять беззастережно, і якщо їх вибір невдалий, то вони можуть страждати, ніколи не зрікаючись тієї, яку обрали.
— Він так любив мене?.. — промовила вона з захоплено-блаженним виразом на обличчі.
— Так, пані.
— Отже, я була його щастям?
— Протягом чотирьох років.
— Жінка ніколи не дізнається про такі речі без почуття гордого задоволення,— сказала вона, обернувши своє ніжне й благородне обличчя до д'Артеза рухом, сповненим цнотливого збентеження.
Один з найспритніших маневрів таких комедіанток полягає в тому, щоб завуалювати свій спосіб поводження, коли слова надто виразні, і змусити говорити очі, коли розмова згасає. Ці майстерні суперечності, вплетені в музику їх кохання — справжнього чи фальшивого,— породжують непереборні спокуси.
— Чи не справджує,— знов заговорила вона, ще більше понизивши голос і переконавшись у тому, що справила враження,— чи не справджує жінка свого призначення, роблячи щасливою, і без будь-якої своєї провини, видатну людину?
— Хіба він не писав вам про це?
— Так, але я хотіла бути цілком упевненою в цьому, бо, повірте мені, пане, підносячи мене так високо, він не помилився.
Жінки вміють надавати своїм словам особливої святості, вони забарвлюють їх чимсь таким трепетним, що поширює зміст думок і насичує їх глибиною; якщо потім зачарований слухач не здає собі справи з того, що йому казали,— мета цілком досягнута: це і є властивість красномовства. Якби в цю хвилину на голові княгині була корона Франції, її обличчя не було б більш величним, ніж тепер, під прекрасною короною волосся, заплетеного косами, укладеними подібно до башти, і уквітчаного чудовими китичками вересу. Ця жінка, здавалося, йшла по хвилях наклепів, як Спаситель по водах озера Тіверіадського, закутавшись в саван кохання, як ангел в німбі. Ніхто не відчув би в цьому ні вимушеності, ні бажання видатися величною або люблячою: це було просто й спокійно. Ніколи живий не міг би зробити княгині таку послугу, якої вона добилася, від мертвого.
Д'Артез, самітний трудівник, далекий від звичаїв світу і закритий запобіжними завісами науки, був обдурений цим голосом і цими словами. Він піддався чарам цих витончених манер, захоплювався цією довершеною красою, визрілою у злигоднях, заспокоєною в усамітненні; він обожував таке рідкісне поєднання тонкого розуму і прекрасної душі. Словом, він хотів дістати спадщину Мішеля Кретьєна. Початком цієї пристрасті була, як у більшості глибоких мислителів, ідея. Розглядаючи тепер княгиню зовсім близько, що йому не вдавалося, коли він супроводжував свого друга в його шалених гонитвах за її каретою, вивчаючи форму її голови, такі ніжні риси обличчя, стан, ноги, руки, так тонко виточені, він помітив те захоплююче явище морального ясновидіння, що його відкриває в собі людина, запалена коханням. Чи не прочитав Мішель Кретьєн з такою ж прозорливістю в цьому серці, в цій душі, освітленій полум'ям, кохання? Отже, федераліст також прозрів! І він, напевне, був щасливий. Так д'Артез відчув силу надзвичайних чарів княгині: вона була оточена ореолом поезії. За обідом письменник згадував безнадійні признання республіканця і його надії, коли він вважав себе коханим. Прекрасні гімни, створені справжнім почуттям, були проспівані для нього одного в зв'язку з цією жінкою. Сам того не знаючи, Даніель був готовий скористатися цією підготовкою, зобов'язаною випадкові. Рідко коли буває, щоб чоловік без докорів сумління переходив від становища наперсника в становище суперника, а д'Артез міг це зробити без всякої провини. В одну мить він зрозумів ту величезну різницю, що є між добре вихованими жінками, цими квітами великого світу, і жінками вульгарними, яких він, проте, знав тільки з одного взірця. Словом, були зачеплені найчутливіші, найніжніші тайники його душі і його генія. Спонукуваний своєю простодушністю і запалений думкою оволодіти цією жінкою, він відчував, що його стримують світ і та перепона, яку ставили між ним і нею її манери, скажемо точніше,— величність княгині. А для такого чоловіка, звиклого не поважати ту, кого він кохав, було в цьому щось невимовно подразне, принада, що приваблювала тим дужче, що він був змушений її проковтнути і при цьому таїти від усіх свою впійманість, не виказуючи себе.