Сергійко видихнув, як на старті, і просунувся до половини в пролом. Ноги одразу охопив мокрий сирий холод — ніби хтось обіймав їх огидно-слизькими холодними щупальцями. І в міру того, як Сергійко спускався, страх знизу, з живота, піднімався до горла, душив, заважав дихати.
Сергійко стрибнув униз і боляче вдарився коліном об гострий виступ кам’яної домовини. На секунду йому здалося, що він тут сам один, що хлопців нагорі немає. Ледь не скрикнув з переляку, але в ту ж мить нога Щура чиркнула його по щоці. Сергійко підставив плече, допоміг Щуру спуститись.
Завмерли, сторожко прислухаючись.
Хоч висота склепу дозволяла стояти на повний зріст, вони пригнулись, згорбилися — могильний морок гнітив, притискав до землі. Лише через пролом просочувалося у склеп слабке світло.
Нарешті очі хлопців звикли до напівтемряви склепу.
Важка гранітна брила, що прикривала кам’яну домовину, була трохи зсунута вбік. Хлопці добре знали, що домовина порожня, в ній давно вже нема ні труни, ні мерця — ще з воєнних часів, коли в місті хазяйнували фашисти.
І все-таки, коли Щур засунув руку в домовину, йому здавалось, що він от-от наштовхнеться на мертве тіло. І по спині бігали мурашки.
— Єсть! — приглушено скрикнув Щур.
Сергійко засвітив кишеньковий ліхтарик. Кружальце жовтого світла лягло на клуночок з квітчастої хустини.
— Маленький, а важкий, чортяка! — через силу витягаючи його, прошепотів Щур. Тремтячими пальцями він розв’язав вузол.
Хлопці разом зойкнули.
Це було щось неймовірне, казкове. Браслети, персні, каблучки, серги, брошки, пудрениці і безліч інших коштовних витребеньок…
Хлопцям забрало мову, вони не вірили власним очам. Ніби ожила якась дивна казка про чарівний скарб, і вони — герої цієї казки. І таємничі, загадкові зустрічі. І кладовище, і нічні привиди, і підземелля, і скарб в домовині — ні, це було вже занадто!
У найдорослішої людини з найздоровішим глуздом голова пішла б обертом від усього цього.
Щур знову засунув руку в домовину й витяг другий пакет — обгорнутий цупким папером і перев’язаний шпагатом.
Вени розгорнули його, і наче безліч маленьких цвіркунчиків порушили могильну тишу підземелля своїми співучими тоненькими голосами: в пакеті були годинники, — десятки наручних годинників…
Сергійків батько уважно вислухав схвильовану розповідь хлопців.
— Це добре, що ви залишили все на місці, — сказав він. — Ану пішли, я гляну.
І от вони знову на кладовищі. Хлопці збуджені, але страх пройшов, впевненість повернулась до них. Такий уже був чоловік Сергійків батько — від нього завжди віяло впевненістю, силою, і він умів цю впевненість вселяти в людей.
Як добре, що він так вчасно приїхав! А то дядя Костя вже на роботі, а жінки — хіба вони розуміються на таких справах?
Сергійків батько виліз із склепу, обтрусив коліна:
— Еге, справа серйозна… От що, хлоп’ята, ви тут побудьте, пильнуйте, щоб нічого не пропало, а я піду подзвоню куди треба. І — роти на замок, нікому ні слова. А то ще можна сполохати — ваших "привидів".
Це було справжнє доросле завдання. Друзі були на варті — нишком лежали в кущах і не зводили погляду з каплиці. І гордість розпирала їхні груди. Хвилин через десять повернувся Сергійків батько. А ще за півгодини на кладовище прибув високий худорлявий чоловік у цивільному. Зовні він зовсім не був схожий на працівника міліції…
11. "Не буду — і все…"
Відтоді минуло два тижні.
Загадкова історія з таємничим скарбом закінчилася.
Останні події цієї історії відбулися без участі хлопців. Головну участь там уже брали працівники міліції, собака-шукач, судові експерти та слідчі. Хлопці були тільки свідками. І свідками їм ще треба було виступити на суді. Бо "головні герої" історії,— "віспуватий", "високий", "Шнобель" і деякі інші,— скромно відмовлялися від своєї провідної ролі й намагалися довести свою непричетність до описаних подій. Хоча відмовитися було дуже важко, бо їх затримали на кладовищі в підземному склепі, коли вони через кілька днів і знову ж таки вночі прийшли забирати "скарб".
І от сьогодні начальник міліції, той самий худорлявий, несхожий на міліціонера дядечко, який першим прибув на кладовище, викликав до себе Сергійка, Павлика, Щура і Лесика.
— Ну, хлопці,— сказав він, — спасибі вам велике. Ви — справжні молодці. Ви допомогли викрити зграю небезпечних карних злочинців, яку ми давно шукаємо. Нещодавно вони пограбували ювелірний магазин і ото вирішили переховати крадене в склепі на кладовищі. Вони давно вже облюбували це місце для схорону. І справді дуже зручне — нікому б не спало на думку шукати в домовині!.. Тоді, коли ви грали на кладовищі в прикордонників і шпигунів, віспуватий — ватаг зграї — саме оглядав склеп. І як Гриша ткнувся туди, вирішив налякати, щоб віднадити. Ви їм заважали. А потім на базарі знову почав залякувати. Це вже спеціально. Боялися, що можете перешкодити. А воно, бачите, як вийшло. Не сподівалися вони, що ви такі одчайдушні геройські хлопці…
— Молодці, ну просто молодці! — в захопленні повторив начальник і посміхнувся. — Коли ви зараз такі, то що ж буде, як повиростаєте! Трепещіть тоді, злодюжки!.. А втім, це ми останніх виловлюємо. Коли ви дорослими станете, не буде вже, мабуть, злодіїв. Як ви гадаєте? Я гадаю, не буде…
Назад хлопці їхали на трамваї. Міліція була на п’ятій лінії, а вони жили на п’ятнадцятій, ви ж знаєте.
До речі, трамвай був без кондуктора, і хлопці з якимось особливим почуттям самі собі брали квитки.
Гришка Щур мовчки дивився у вікно й про щось думав.
І раптом тихо, але твердо і впевнено сказав:
— Не піду я більше з яблуками на базар. Не буду торгувати, не буду — і все…