— О, який чарівний місяць! Як це чудово, що завтра ми будемо в Сімоді! Справимо поминки по маляті, мені куплять новий гребінець. Багато чого цікавого чекає там мене. Ви візьмете мене з собою в кіно?
Мандруючи дорогами провінції Сагамі та Ідзу від одного курорту до іншого, мої супутники нудьгували за Сімодою, як за рідною стороною.
V
У мандрівних артистів був той самий вантаж, що й під час переходу через перевал Амагі. Літня жінка тримала на руках песика, який з цікавістю позирав навколо. За Югано почалися гори. Вранішнє сонце, що зійшло над морем, осяяло гірські схили. Я глянув у той бік. Ген-ген, де кінчалась річка Кавадзугава, блищав піщаний берег.
— То там острів Осіма?
— Бачите, який він великий! — сказала танцівниця.— Їдьте з нами.
Може, тому, що осіннє небо було чисте, без жодної хмаринки, море на сході, як напровесні, повивав легкий серпанок. До Сімоди залишилося п'ять рі. Незабаром море зникло. Тійоко тихо замугикала.
Коли мене спитали, що мені краще: підніматися двадцять тьо крутою гірською дорогою, чи довго йти битим Шляхом,— я вибрав круту дорогу.
Ми йшли попід деревами, земля, встелена опалим листям, була слизькою. Хоч і важко було дихати, я швидко піднімався вгору, впираючись руками в коліна. Незабаром моїх супутників уже не було видно, тільки між деревами лунали їхні тихі голоси. Підібравши поли кімоно, мене наздоганяла Каору. Вона йшла за кілька метрів позаду, ні на крок не наближаючись і не відстаючи. Коли я озирався, щоб заговорити до неї, вона, збентежено всміхаючись, зупинялась, але нічого не казала. Коли ж сама зверталася до мене і я ждав, щоб вона підійшла ближче, дівчина спинялася, доки я не рушав. За поворотом дорога покрутішала. Я швидко брався вгору, дівчина за мною. Довкола панувала тиша. Решта подорожніх відстала — навіть голосів уже не було чути.
— Де в Токіо ваш дім?
— В мене нема там дому. Я живу в гуртожитку.
— Я теж була в Токіо. Танцювала на святі квітів. Щоправда, малою. Тому зовсім нічого не пам'ятаю. У вас є батько? — запитала вона знову.— Ви були в Кофу?
Вона ще довго розпитувала мене, а тоді сказала, що в Сімоді хотіла б побачити кінофільм, згадала про померлу дитину.
Нарешті ми дісталися на вершину гори. Каору поклала барабан на траву, вийняла хустинку й витерла спітніле чоло. Вона хотіла обтрусити поділ свого кімоно, але раптом присіла й змела порох з моїх хакама. Я несамохіть відхилився, і дівчина впала на коліна. Глянувши знизу на мене, вона сказала:
— Сядьте, будь ласка.
Над нами пролетіла зграйка пташок. Серед мертвої тиші було чути, як шелестить листя на дереві.
— Чого ви так поспішали?
Танцівниця, видно, притомилася. Я постукав пальцями в барабан, і пташина зграйка спурхнула з дерева.
— Напитися б води.
— Піду пошукаю,— сказала дівчина, але невдовзі з порожніми руками повернулася, з-за пожовклих кущів.
— Що ви робите на острові Осіма?
Каору заходилась розповідати про своє життя. Здається, вона згадувала не про Осіму, а про Кофу, називала імена подруг з початкової школи, де провчилася два класи.
За хвилин десять на вершину піднялися Тійоко, Юріко та Ейкіті. А ще хвилин через десять прийшла і літня жінка.
Коли спускалися з гори, я з Ейкіті трохи відстав. Через яких два тьо знизу прибігла Каору:
— Там унизу джерело. Поспішіть трохи. Ми ждемо, поки ви нап'єтеся.
Зачувши про воду, я побіг униз. З розколини в скелі під тінистим деревом дзюркотіла вода. Поряд стояли жінки.
— Напийтеся перші. А то ми подумали, що ви погребуєте водою, коли її скаламутять жіночі руки.
Я зачерпнув долонями прохолодної води й напився.
Попід горою вилася дорога на Сімоду. Над землею подекуди слався дим — то вуглярі випалювали деревне вугілля. Ми зійшли на узбіччя і сіли на колодах, щоб перепочити. Танцівниця присіла навпочіпки посеред шляху й почала рожевим гребінцем розчісувати песика.
— Зубці поламаєш,— дорікнула їй літня жінка.
— Нічого, в Сімоді купимо новий.
По той бік шляху лежала купа бамбукових палиць. Не встигли ми з Ейкіті сказати, що вони знадобилися б нам у дорозі, як танцівниця мерщій принесла одну бам— бучину, товсту й довгу.
— Навіщо така товста? — спитав Ейкіті, і дівчина розгублено простягла її мені.
— Візьміть, буде чим підпиратися в дорозі. Я витягла найтовщу.
— І даремно. Подумають, що ми вкрали, та ще наберемось клопоту. Віднесіть краще назад.
Каору віднесла палицю й бігцем повернулася з паличкою завтовшки як середній палець. Потім, з важким зітханням, заточилась, Немов натомлений селянин, що от— от упаде на межу, і стала чекати на жінок.
Ми з Ейкіті йшли трохи попереду.
— ...От би вирвати, а золотий вставити,— почув я раптом голос танцівниці й озирнувся: танцівниця і Тійоко йшли разом, літня жінка з Юріко трохи позаду. Тійоко, видно, не помітила, що я оглянувся, і сказала:
— Твоя правда. А що, як йому натякнути?
Очевидно, йшлося про мене. Тійоко, певно, зауважила, що в мене нерівні зуби, а танцівниця докинула, що можна вставити золоті. Я нітрохи не соромився, що почув цю розмову. Якусь хвилину я не міг нічого розібрати, а потім знову виразно почулося:
— Добрий хлопець, еге ж?
— Так, непоганий.
— Справді непоганий. Нічого не скажеш.
Тон розмови був простий, щирий, і виказував наївне зворушення танцівниці.
Втішений, я поглянув на ясні гори. У подорож по Ідзу я вирушив, щоб розвіяти нестримний смуток, викликаний самотністю. Тим-то, почувши, що мене мають за доброго, я невимовно зрадів.
Біля "Сімоди блиснуло море, заясніли гори. Розмахуючи бамбуковою палицею, я стинав волоть осінніх трав. Перед входом до села стояли дошки з написами:
"Жебракам і мандрівним артистам заходити в село заборонено".
VI
Нічліжний будинок "Косюя" стояв у північній частині Сімоди. Вслід за мандрівними артистами я піднявся на другий поверх у кімнату, схожу на мансарду. Коли я сів на підвіконня, моя голова вперлася в дах.
— Плече не болить? — допитувалась жінка в танцівниці,— Руки не болять?
Дівчина граціозно помахувала рукою, як і тоді, коли била в барабан.
— Не болить. Ще можу грати.
— Хвалити бога.
Я підняв барабан.
— Ого, який важкий!
— Важчий, ніж ви думали. Ваш ранець легший,— засміялась Каору.