Отакі-то були козаки, які зосталися, щоб віддячити ляхам за вірних товаришів і віру Христову! Старий козак Бовдюг також захотів зостатися, сказавши:
— Тепер не ті вже мої літа, щоб ганятися за татарином, а тут є місце, щоб спочити доброю козацькою смертю. Давно вже благаю я в Бога, коли прийдеться кінчати життя, то щоб довелося кінчити його на війні за святу християнську справу. Так воно й сталося. Кращої смерті вже не буде в другім місці старому козакові.
Коли розділилися всі й стали по обидва боки в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами і спитав:
— А що, панове-братове, чи всі в злагоді одні з одними?
— Усі в злагоді, батьку! — відповіли козаки.
— Ну, то почоломкайтесь один з одним та попрощайтеся, бо Бог зна, чи доведеться вам ще на цім світі побачитись. Слухайте свого отамана та робіть те, що самі знаєте: відомо ж бо вам, що велить козацька честь.
Усі козаки, скільки їх було, перечоломкалися поміж собою. Перші почали отамани і, розправивши рукою сиві свої вуса, поцілувалися навхрест, а потім узялися за руки й міцно стиснули їх, немов хотіли один в одного спитати:
— Що, пане-брате, чи побачимося ще з тобою, чи не побачимося?
Та й не спиталися, замовкли і замислено похилили сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато праці буде і тим, і тим; але поклали собі зараз не виступати, а дочекатися темної ночі, щоб ляхи не побачили, що поменшало сили в козацькому війську. Потім розійшлися по куренях обідати.
По обіді всі, кому стелилася дорога, лягли відпочити і спали міцно й довго, немов відчуваючи, що, може, це востаннє доводиться їм заснути на волі. Спали поки видно було, а як сонце зайшло і трохи стемніло, почали мазати вози. Склавшись, пустили наперед вози, а самі, пошапкувавшись іще раз з товаришами, тихо пішли слідом за возами. Кіннота неквапом, без погуку й посвисту на коней, тихо затупотіла слідом за пішими, і незабаром усі вони зникли в темряві. Тільки іноді глухо долинав кінський тупіт та рип якогось колеса, що гаразд не розходилося ще або не було добре змащене через нічну темряву.
Довго ще ті товариші, що зосталися, махали їм здалека руками, хоч того вже нікому не було видко. А як повернулися до табору та побачили при заяснілих зорях, що половини возів уже не було на місці і що багатьох, багатьох товаришів нема, невесело зробилось у кожного на серці і всі задумалися мимоволі, похиливши свої гультяйські голови.
Тарас бачив, як посмутніли козацькі лави і як журба, що не личила хороброму лицарству, почала тихо огортати козацькі голови; але мовчав: хотів на все дати час, щоб призвичаїлися вони до смутку, навіяного прощанням із товаришами. А тим часом у тиші потай готувався враз розбуркати їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знов іще з більшою силою, ніж перше, вернулася кожному в душу бадьорість, на що здатна тільки сама козацька натура, широка й могутня натура супроти інших — як те море супроти маловодих річок: коли година буряна, все воно обертається в ревіння й гуркіт, горами підіймає хвилю, як не підняти їх малосилим річкам; коли ж вітру нема й тихо, то ясніше за всі річки розстеляє воно свою безмежну, як скло, блискучу поверхню, вічну насолоду очам.
І звелів Тарас своїм служникам розладувати один з возів, що стояв осторонь. Більший і міцніший за всіх був він у козацькому обозі. Подвійною міцною шиною було обтягнено дебелі його колеса; важко був він навантажений, укритий попонами, цупкими воловими шкурами і вшнурований туго просмоленими мотузками. На возі тому були все боклаги й барила старого доброго вина, яке довго лежало в льохах у Тараса. Взяв він його про запас, на той урочистий випадок, коли трапиться велика хвилина і їх чекатиме справа, гідна того, щоб пам'ять про неї передати нащадкам, — то хай тоді кожному козакові випаде скуштувати заповідного вина, щоб величної хвилини величне почуття панувало в серці людини. Почувши наказ полковника, челядь кинулася до воза, палашами перерізала міцні мотузки, поздирала дебелі волові шкури та попони й поздіймала з воза боклаги й барила.
— А беріть-но всі, — сказав Бульба, — всі, скільки вас є, беріть, що в кого є: коряк або черпак, що коня напуваєте, чи рукавицю, а чи шапку, а то й просто підставляйте пригорщі.
І козаки всі, скільки їх було, брали — хто мав коряк, хто черпак, яким коня напувають, хто рукавицю, хто шапку, а хто просто підставляв пригорщі. Всім їм челядники Тарасові, ходячи поміж рядами, наливали з барил і боклаг. Але Тарас не казав пити, поки не дасть знати, щоб випити всім разом. Видко було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що хоч яка сила є в доброму старому вині і хоч як воно може зміцнити дух людині, а як до нього додати ще й ґречне слово, то вдвічі більша буде сила і вина, і духу.
— Я частую вас, пани-браття, — так промовив Бульба, — не на честь того, що ви обрали мене своїм отаманом, хоч і дуже велика це честь, і не на честь прощання з товаришами нашими: іншим часом годилося і те, й те, але не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого козацького поту, великої козацької слави! Тож випиймо, товариство, разом випиймо насамперед за святу православну віру: щоб прийшла нарешті та година, щоб по всьому світу розійшлась би і скрізь щоб була одна свята наша віра і всі, скільки є на світі бусурменів, щоб усі стали християнами! Та за одним уже разом випиймо й за Січ, щоб довго вона стояла на погибіль усьому бусурменству, щоб кожен рік із неї виходили лицарі один за одного завзятіші, один за одного кращі. Та вже заразом випиймо й за нашу власну славу, щоб сказали онуки й сини тих онуків, що були колись такі, які не осоромили товариства й не віддали своїх. Отож за віру, панове-браття, за віру!
— За віру! — загомоніли всі, що стояли ближче, густим гомоном.
— За віру! — підхопили інші, що стояли далі, — і геть усі, і старі й молоді, випили за віру.
— За Січ! — гукнув Тарас і високо підняв над головою келех.
— За Січ! — густо загуло в передніх лавах. — За Січ! — промовили тихо старі, моргнувши сивим вусом; і, стрепенувшись, як молоді соколята, загомоніли молоді: — За Січ!
I чуло далеко поле, як згадували козаки свою матір Січ.