Мати обняла дітей, надівши їм невеличкі образки на шию.
— Хай боронить вас... мати божа... Не забувайте, синки...
— Ну, ходім, діти,— сказав Бульба.
Біля ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, який скажено рвонувся, відчувши на собі двадцятипудовий тягар.
Мати на ґанку. Побачивши синів уже на конях, вона кинулася до Андрія. Вона вхопилася за його стремено й припала до сідла.
Двоє дужих козаків взяли її обережно й понесли до хати. Плакали жінки. Чути їх стогін і голосіння. Козаки рушили з двору.
Козаки за ворітьми. Вибігла мати, наздогнала Андрія, з незбагненною силою зупинила коня і обняла Андрія. її знову відвели.
Остап і Андрій їхали сумні і стримували сльози, боячись батька.
Проїхавши трохи, вони оглянулись назад. їх хутір немов у землю сховався.
Степ прийняв козаків у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки чорні козацькі шапки миготіли між колоссям.
Степ щодалі ставав чарівнішим. Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, на якому розбризкано мільйони різних квіток.
— Еге! Що ж це ви, хлопці, так принишкли? — сказав Бульба, прокинувшись від своєї задуми.— Ану, враз всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки, та закуримо, та полетимо так, щоб і птиця не здогнала!
І козаки, припавши до коней, зникли в траві.
Вже й чорних шапок не стало видно.
Один тільки струмінь толоченої трави показував слід їх бистрого бігу.
Увечері весь степ одмінився. По темному блакитному небу, немов велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота. Вся музика, що бриніла вдень, стихла й змінилася іншою. Часом з якогось самотнього озера долітав крик лебедя і срібною хвилею котився в повітрі.
Подорожні, зупинившись серед степу, розклали вогонь, ставили на нього казанок і варили собі куліш.
У траві паслися стриножені коні. Андрій лежав і дивився в небо. У небі сяяли мільйони зірок. На мить з'явився образ панночки і зник.
Один раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла далеко, й промовив:
— Гляньте, дітки, он скаче татарин. Ач, собака, тікає... Татарський вершник тікає.
Серед степу блищав Дніпро. Клекотіли пороги. Бульба зупинився. До нього під'їхали сини.
— Синочки, Січ-мати, — сказав схвильовано Тарас, показавши рукою вперед.
Перед ними була Запорозька Січ.
Подорожні в'їхали у передмістя Запорозької Січі. При в'їзді їх оглушили п'ятдесят ковальських молотів, що гриміли в двадцяти п'яти кузнях, напіввикопаних у землі і вкритих дерниною.
Здоровенні, напівголі, спітнілі, бронзові ковалі гатили своїми, тільки їм під силу, молотами по ковадлах, виблискуючи прекрасними зубами. Іскри розліталися на всі сторони. Запорозькі вулкани працювали, як годиться справжнім металістам,— твердо і весело.
Дужі кожум'яки сиділи під дашками ґанків на вулицях і м'яли своїми міцними руками волові шкури.
Теслярі пнулися з своїх могутніх шкір, спускаючи в Дніпро нову чайку. Один з них спіткнувся і, на загальну радість, упав у воду.
Чубаті художники тут-таки щедро вмочали свої "пензлі" в мазниці з дьогтем або смолою і мазали чайку для красоти, здорового приємного запаху і водонепроник-ливості.
Цю смолу тут-таки варили в казанах два запорожці, яких сміливо можна було вважати за чортів, коли б не срібні натільні хрестики, що миготіли на їх чорних голих грудях.
Поруч молоді запорожці витягли на берег волок, цо-вен величезної риби. Риба билася й підстрибувала, як скажена, не справляючи, проте, на двох старих запорожців, що тут-таки сиділи, належного враження.
— І... Хіба це риба! Казна-що, не риба... От колись була риба...— сказав зажурено старий запорожець Ка-сян Бовдюг і плюнув.
• Дрібний бакалійний крамар Янкель Горелік, наточивши з бочки ківш горілки, простяг його вперед і, ви-тягши довгу шию, протяжливо й лагідно гукав:
— Горілка, горілка, добрая горілка-а-а!
Татарин повертав на котках баранячі котки з тістом. Тут-таки на сковорідках смажили те, що тепер називають шашликами, биточками по-козацьки, розбратами з цибулею та іншим.
Біля кузні кували підкови степовим жеребцям. Огирі тремтіли від гніву та іржали в самі небеса, згадуючи своїх подруг.
Але перший, хто трапився назустріч нашим подорожнім, був запорожець, що спав посеред самої дороги, розкинувши руки й ноги.
Запорожець, як лев, розлігся на дорозі. Шаровари з дорогого червоного сукна були вимазані дьогтем, як вияв цілковитої зневаги до них.
Намилувавшись сплячим, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстрами, які тут-таки ремествували, і людьми всіх націй, які наповнювали передмістя Січі, що скидалося на ярмарок.
Минули передмістя. Показалися запорозькі січові курені, вкриті дерниною або повстю. Ніде ніякої сторожі.
Бульбенки були схвильовані і вражені баченим. Дійсність перевершила всі їх сподіванки й бурсацькі мрії. Уся Січ являла незвичайне явище: це було якесь нескінченне бенкетування, бал, що почався бучно і згубив свій кінець. Загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Юнаки оглядалися на всі боки, забувши про все на світі.
Подорожні в'їхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. Ціла юрба музикантів заступила їм дорогу. Серед музикантів танцював молодий запорожець, загнувши шапку хвацько набакир і розмахуючи руками.
Він кричав:
— Жвавіше грайте, музики!
І Хома, пропивши цілий світ, з підбитим в сотий раз оком, яке сміється над цим світом, наливав кожному по здоровенному кухлю.
Біля молодого запорожця вже четверо старих вибивали дрібненько ногами, кидались, як вихор, убік... мало не на голову музикантам.
13 1649
193
І раптом, спустившись, неслися навприсядки та били круто й міцно своїми срібними підковами туго втоптану землю.
Грали музиканти.
Хома міряв горілку без ліку.
Танцював уже добрий десяток січовиків.
Милувалися Бульбенки. Земля глухо гуділа на всю округу, і в повітрі далеко розносилися гопаки та тропаки, що вибивалися дзвінкими підковами чобіт.
Танцювали гуляки, що не мали ні рідні, ні кутка, ні родини, нічого, крім вільного неба і вічного бенкетування душі своєї.
— Ех, коли б не кінь! — вигукнув Тарас.— Пішов би, їй-право, пішов би сам у танець.
— А, це ти, Печерице! Здоров був, Козолупе!