— Щоб попустити такі муки на Руській землі від проклятих недовірків! — кричав козак Лаврін Швачка, звертаючись до товаришів. Тут уже не було хвилювання легковажних. Хвилювались характери важкі, міцні.
Захвилювалась, загомоніла Січ. Підбурені десятком розпалених голів, задні ряди запорожців кинулись в бік передмістя...
Не встигли крамарі розбігтися і поховатися, як до містечка вдерлася розлючена юрба запорожців.
Янкеля Гореліка піймали двоє козаків, але йому пощастило вирватися з капкана і втекти за ріг вулиці.
Тарас стояв у таборі коло свого воза і щось наказував слугам. Раптом до нього підбіг Янкель, переслідуваний купкою п'яних козаків.
— Великий пане, ясновельможний добродію! Слухайте! Таких добрих і хороших панів ще на світі не було! — белькотав переляканий Янкель, припавши до Бульби.— Ай! Боже мій, послухайте, ті, що орендарюють на Україні, зовсім не наші! їй-богу, не наші! Вони навіть зовсім не жиди, і начхати я на них хотів. А католиків я й знати не хочу...
П'яна юрба засміялася. Один козарлюга, однак, вихопив шаблю і кинувся було на Янкеля, та Бульба, вчасно схопив його за руку:
— Стій!
— Я знав вашого покійного брата Дороша. Ах, який був лицар! Картиночка! Я дав йому вісімсот цехинів, щоб викупитись з турецького полону,— говорив пополотнілий Янкель.
— Ти знав мого брата? — спитав Тарас.
— Авжеж! Ой, який великодушний був пан!
— А як тебе звуть?
— Янкель.
— Ідіть собі, панове-молодці. І ти йди,— тихо й спокійно сказав Бульба козакові з вийнятою шаблею.— Іди, не доводь мене до гріха.
Кошовий увійшов у круг з суддею та писарем і став на підвищенні. Юрба гомоніла тисячами голосів.
— Поклали ми на раді старшин іти прямо на Польщу. Відплатити панам за все лихо, за сльози, і за смерть, і за зневагу віри нашої. Яка буде воля Запорозького низового війська?
— Згода! — грізно прогриміла Січ. Кошовий надів шапку.
Всі запорожці скинули шапки і шанобливо схилили голови. Кошовий говорив тихо: він давав накази, як вельми досвідчений в ділі козак:
— Обдивіться, все обдивіться гарненько. Полагодьте вози й мазниці, випробуйте зброю.
Здавалося, кошовий виріс на цілий аршин. Це вже був не той несміливий, стриманий виконавець нерозважних бажань вільного народу. Це був деспот, що вмів тільки наказувати. Давав накази він тихо, не вигукуючи, не поспішаючи, виразно, як старий, досвідчений у ділі козак.
— Одежі з собою не брати. Сорочка, двоє шароварів — та й усе. На кожного козака пара коней, горщик саламахи й товченого проса. Додержуйте порядку. Беріть тільки зброю. Та от, панове, кажу наперед: хто в поході нап'ється — без усякого суду, як собаку, за шия-ку. Хто б він не був, хоч і найхоробріший козак... як собаку, звелю застрелити на місці та кинути хижій птиці на поталу. П'яниця в поході не годен християнського похорону. Молоді, слухайтеся у всьому старших. Про лікування ран слухайте старого Бовдюга.
— Еге ж,— сказав Бовдюг повчально,— якщо черкне куля чи там хтось дряпне шаблею по голові чи по чомусь іншому, не дуже зважайте на таке діло. Розмішайте пороху в чарці горілки, духом випийте, і все минеться. А на рану, якщо вона, приміром, не дуже велика, прикладіть просто землі, замісивши. її слиною. То вона присохне. А якщо рана дуже велика... так тоді прочитайте "Отче наш".
У дерев'яній великій церкві повно запорожців. Запорожці стоять навколішках і щиро моляться. Молільник.
Священик перед царськими вратами кропив свяченою водою. Усі цілували хрест. Співав хор, і дзвонили дзвони.
Далеко потягся у степ козацький обоз.
Вилітали з Січі в степ молоді запорожці, а за ними і вся Січ з литаврами, бунчуками, знаменами.
На одному з обозних возів сидів Янкель. Проїжджаючи мимо, Тарас спинив коня:
— Ти чого тут сидиш? Чи хочеш, щоб застрелили, як горобця?
Янкель на відповідь зробив знак обома руками, немов бажаючи повідомити якусь таємницю. Повідомив:
— Хай пан тільки мовчить та нікому не каже. Між козацькими возами є один мій віз... Я везу всякий запас і провіант по такій ціні, по якій ще ні один жид не продавав. Далібуг, пане, далібуг.
Проїхала група кінних запорожців з піснею. Зупинились запорожці, злізли з коней і повернулися до Січі:
— Прощай, наша Січ-мати, — сказали вони майже в одне слово.— Хай же бог тебе боронить від усякого нещастя!
НЕЗАБАРОМ ВЕСЬ ПОЛЬСЬКИЙ ПІВДЕННИЙ ЗАХІД ЗАТРЕМТІВ ВІД ЖАХУ: "ЗАПОРОЖЦІ!" ВСЕ,
ЩО МОГЛО РЯТУВАТИСЯ, РЯТУВАЛОСЯ... ВСЕ СХОПЛЮВАЛОСЯ й РОЗБІГАЛОСЯ ЗА ЗВИЧАЄМ ЦЬОГО НЕРОЗВАЖНОГО ВІКУ.
Ніч. Удалині бурхає заграва пожежі. Чути тривожний дзвін і далекі крики. Степовим шляхом тікають пани, чоловіки, жінки, старі, обозні, кінні, піші. З жахом озираються назад.
Далекі нічні пожежі. Тікають на смерть перелякані вороги народу.
Величне абатство охоплене нищівним полум'ям. Тріск вогню, й плач дзвону, і втеча.
Величезні готичні вікна суворо дивилися крізь вогонь пожежі. Горять костьольні статуї Христа та божої матері.
На сухому дереві гойдаються повішені домініканці, капуцини та босі кармеліти на фоні бурхливого полум'я. Тікають жінки, падаючи й простягаючи до неба руки, мов крила.
Маленький майдан якогось містечка переповнений біженцями. Переповнені вулиці. Вулицями, відступаючи, мчать польські комонники, топчучи й давлячи народ. Горить навколо. Палають будинки. Усе виносять, що можна винести.
Ранок. Плаче покинута синами мати. Тільки що відірвалися від неї сини і, схвильовані й радісні, кидаються назустріч запорожцям.
Ось ратай кинув свій плуг і, сівши на коня, вирушає вдаль.
Ось вони, десятки до нього подібних гречкосіїв, що плюнули на все на світі, поспішають, хто як може, піші й кінні, вдаль, захоплені невідступною силою, назустріч безмежним полям.
Грає кобзар. Слухають його люди.
Плачуть біля своїх злиденних, нашвидкуруч поставлених хат покинуті матері, сестри.
Упала жінка на курний шлях. Зникає вдалині озброєний вершник — її чоловік.
Суне Запорозька Січ. Майорять знамена й бунчуки. Суне день і ніч.
Тікають юрби ченців, євреїв, панів.
Озираючись на пожежі, метається в розпачі панночка, підхоплена потоком утікачів на захід.
Мчить Андрій, мов п'яний, у посвисті куль, у шабельному блиску.