Мумі-троль сидів за столом, сортуючи маленькі круглі камінці.
– Привіт! – гукнула Мумі-мама. – А де Тато?
– Нагорі, засвічує маяк, – відповів Мумі-троль. – А мені не дозволив піти з ним. Він там уже довго.
Порожнє пташине гніздо лежало на комоді. Складаючи дрова під піччю, Мама увесь час насвистувала. Вітер стих, сонце зазирнуло у вікно ліворуч, заливши багрянцем підлогу та білі стіни.
Коли в печі спалахнув вогонь, крізь щілину в дверях прослизнула Маленька Мю і, немов кішка, вистрибнула на підвіконня. Вона притиснула носика до шибки й заходилася дражнити ластівок бридкими гримасами.
Раптом з гуркотом відчинилася ляда у стелі, Мумі-тато зліз униз залізними східцями.
– Добре горить? – поцікавилася Мама. – Які гарні ліжка ти для нас змайстрував! Гадаю, в цій бочці добре солити рибу. Шкода тримати її лише для дощівки…
Мумі-тато підійшов до південного вікна, виглянув надвір. Мама зиркнула на нього. Так і е: Татів хвіст немов задерев'янів, а кінчик роздратовано посмикується. Мама підклала у піч дров, відчинила бляшанку з оселедцем. Тато мовчки випив свій чай. Прибравши посуд після вечері і поставивши на стіл штормовий ліхтар, Мама сказала:
– Колись я чула, що у таких маяках горить газ. Коли газ закінчується, маяк виходить з ладу.
– Там є балони з газом, – похмуро відказав Тато. – Уся вежа заставлена балонами, але їх неможливо підключити.
– Може, бракує якогось гвинтика, – висловила здогад Мама. – Щодо мене, то я ніколи не довіряла газові. Він небезпечний і неприємний. Думаю, ліпше облишити цю затію, щоб ми усі не злетіли в повітря…
Мумі-тато зірвався з-за столу:
– Ти не розумієш! Я тепер наглядач маяка! Маяк мусить горіти! У цьому вся суть… Гадаєш, можна жити у маяку, який не працює? А як буде з кораблями у морі, які пливуть у темряві і будь-якої миті можуть розбитися об скелі у нас на очах?..
– Тато має рацію, – озвалася Маленька Мю. – А вранці хвилі викинуть на берег утоплеників: чепуруль, мюмль, мудриків, блідих та обвішаних зеленими водоростями.
– Не мели дурниць! – розсердилася Мумі-мама і, обернувшись до Тата, заспокоїла: – Якщо не сьогодні ввечері, то завтра тобі пощастить запалити маяка.
Чи якогось іншого дня… А якщо він зовсім не загориться, вивішуватимемо у негоду на вікні лампу. Її неодмінно хтось помітить і збагне, що йому загрожує небезпека, якщо плистиме далі. Я думаю про інше: чи не занести нам ліжка, доки не стемніло. Не довіряю я цим нестійким сходам.
– Я все сам занесу, – пообіцяв Тато і зняв з цвяшка капелюха.
Гору з маяком на вершині уже майже огорнула темрява. Мумі-тато непорушно стояв на скелі, дивлячись на море. Він думав: "Ось зараз вона там, нагорі, запалює штормовий ліхтар. Підкручує гніт, розглядає його, як завжди, якусь мить. Ми маємо повну каністру гасу…"
Птахи уже поснули. Скелясті острівці на заході чорніли на тлі неба там, де сіло сонце. На одному з них виднівся морський навігаційний знак, а може, могильний пагорб.
Тато підняв одне ліжко і враз застиг, прислухаючись. Здалеку долинуло ледь чутне жалібне виття, дивний самотній звук, не схожий на інші. Він линув понад водою, сповнений безмежної пустки. На мить Татові здалося, що гора затремтіла під його лапами. Потім усе знову стихло.
Мумі-тато подумав, що то, мабуть, була якась птаха. Вони часом так дивно ячать. Тато завдав собі на спину ліжко – добре, міцне, бездоганно змайстроване. Однак лежанка наглядача маяка у кімнаті нагорі належить лише йому, іншим спати на ній зась…
Мумі-татові снилося, ніби він біжить нескінченними сходами. Темрява, яка його оточувала, лопотіла сотнями крил, безмовні птахи шугали навколо нього, східці скрипіли, подаючись під його лапами. Сходи стогнали, а йому було спішно, дуже спішно. Він мав запалити маяк, доки ще не стало надто пізно. Неймовірно важливо запалити його. Сходи ставали дедалі вужчими, ось уже під лапами забряжчали залізні лиштви, нарешті він вибрався нагору до ліхтаря, який чекав на нього у своєму скляному корпусі. Сон сповільнився, тато навпомацки пробирався вздовж стіни, шукаючи сірники. Великі сферичні кольорові шиби перегородили йому шлях. У них віддзеркалювалося море, у червоному склі хвилі спалахували, немов у вогні; крізь зелене скло море здавалося смарагдовим – холодне чуже море, ніби десь на місяці або й зовсім поза реальним виміром. Час неймовірно притискає, однак усе розгортається повільно, щораз повільніше. Тато зашпортався за газові балони, і ті покотились долівкою. Балони котилися на нього, наче хвилі, знову звідкілясь взялися птахи, б'ючись крильми у скло – усе ставало Татові на перешкоді запалити маяк. Тато голосно закричав від страху. Враз кольорові шибки розсипалися навколо нього міріадами осколків, море здійнялося над маяком, і Тато почав падати, глибше, ще глибше… Він прокинувся на підлозі з головою, замотаною ковдрою.
– Що трапилося? – схвилювалася Мама Мумі-троля.
У кімнаті, по вінця залитій з чотирьох вікон нічною синявою, було тихо й спокійно.
– Мені наснився жахливий сон, – відповів Тато.
Мама встала, підклала кілька сухих скіпок у піч.
Вони спалахнули й освітили темряву жовтими тремкими сполохами.
– Зроблю тобі канапку, – вирішила Мама. – Погані сни – то звична річ на новому місці.
Мумі-тато сидів на краю ліжка й наминав канапку; страх поступово минав.
– Не думаю, що справа в кімнаті, – мовив він. – Напевно, ліжко винувате, саме воно навіює страшні сновидіння. Доведеться змайструвати нове.
– Я теж так гадаю, – підтримала його Мама. – Ти зауважив, що чогось бракує? Не чутно шелесту лісу…
Мумі-тато прислухався. Навколо острова жебоніло море. Татові і Мамі пригадалося, як удома шелестіли дерева вночі.
– Загалом звуки приємні, – сказала Мама, натягаючи ковдру на вуха. – Хоча й інакші… Сподіваюся, нічого поганого тобі вже не насниться?
– Навряд… – відповів Тато. – Завжди корисно з'їсти уночі канапку.
Розділ третій
Західний вітер
Мумі-троль та Маленька Мю лежали на сонці й розглядали хащі перед собою. Деревця тут були низькорослі й переплетені поміж собою – маленькі злючки-ялинки та ще менші карликові берізки, які все своє життя боролися з буревіями. Вони тісно тулилися, щоб захистити одне одного; верхівки перестали рости, зате гілки чіплялися землі, де тільки могли до неї досягнути.