Коли Валерик повернувся до Мурашка з готовим букетом, садівник уже сидів у кущах мокрий як хлющ, а негр, сміючись, усе ще похлюпував час від часу на нього водою із садового, вдосконаленого Мурашком обприскувача. Розмова, що саме точилася між матросом і Мурашком, торкалася, видно, каналу. Зараз, нахмурений, в тіні, Бронников видався Валерикові дещо старшим, ніж у момент першої зустрічі, коли він стояв на сонці веселий, по-юнацькому свіжий і усміхнений, з розкриленими колосками брів.
— Не звідти, мабуть, нам сподіватись великої води,— задумано говорив Бронников,— не з хвоста, а з голови треба починати... Гарна отам у вас статуя стоїть біля розподільника... Вхопив за жабри, роздер пащеку — і потоком звідти ринула вода...
.Іван Тимофійович, уже, видно, добре витверезившись, сидів блідий, перемучейий.
— Хай так,— тихо згоджувався він,— хай і за жабри гідру... Але де ж той Геркулес?
— Може, десь росте,— посміхнувся матрос.— Виросте та пустить таку торпеду, що ніякими потім уже пластирями не затулиш...
В цей час Валерик вийшов до них із-за куща зі своїм свіжим, яскравим снопиком зелені та квітів. Матрос швидко підвівся.
— О, спасибі...— сказав він, приймаючи букет своєю дужою, розпрацьованою, в голубих якорях рукою.— Так і передам дівчатам: це вам від друзів з Асгеанії...
— Торпеду... торпеду,— повторював у задумі Мурашко.— То був би струс... Сама б виступила з понтій-ського ярусу на поверхню...
Матрос незабаром попрощався. Перетнувши галявину, пошелестів у чагарники, востаннє зарябівши в зрушеній зелені своєю широкою смугастою спиною.
Мурашко сидів деякий час нерухомо.
— Валерику,— нарешті заговорив він, уникаючи при цьому хлопцевого погляду,— там десь у сіні... папери... Пошукай, будь ласка...
Метнувшись до копиці і порившись у ній, Валерик справді знайшов там знайому, туго скручену трубочку паперів. Видмухавши з неї сіно, хлопець не витерпів і ще й подивився крізь неї, мов крізь підзорну морську трубу, спочатку на підлісок, що за-зубнем виходив за паркові масиви, а потім у степ, де вже сідало сонце.
Червоно було в степу.
Криваві відблиски охопленого Стожарами неба без краю вигравали над рівнинами, перегортаючись у сизих хвилях ковили. Все там — крізь трубу — здавалось Валерикові незвичайним, немов забарвленим в тони якогось іншого світу... Ось, наче десь в Індії, стоять самотою на Зовнішніх Ставках рожевокрилі сяючі фламінго... Пружним табунцем пронеслись закривавлені заходом шпаки, повертаючись зі степу ночувати в парк... Далеко-далеко за відкритим простором темніє на лінії горизонту силует вершника на верблюді... Хто він? Може, Данько? Звідки і куди? Ледь помітно рухається невідомий вершник по самому горизонту, мовби скрадаючись збоку до великого вичахаючого диска сонця... А сонце сідає червоно, і проміння стоїть у небі червоними мечами...
Розкотистий сміх негра змусив Валерика озирнутися. Сяк-так причепуривши Івана Тимофійовича, Яшка вже взявся вести його додому. Учив садівника, як треба ступати ногами по землі. Хлопець із своєю підзорною трубою неквапом рушив за ними вслід.
Парк наповнювався вечірньою свіжою прохолодою. Табунець шпаків, опустившись неподалік на кущах ялівцю, зняв галасливий концерт, сиплячи звуками, назбираними всюди, де птахи побували за день. Мекання овець, свисти атагасів, шум вітряків, іржання лошат, перепелині крики — усе це шпаки зараз завзято викладали хлопцеві, мовби хвалились перед ним своїми степовими набутками.
Тихо в цей вечір було в Мурашковім домі. Жодного слова докору не почув Іван Тимофійович від Лідії Олександрівни. Вкладаючи його до постелі, вона ходила за ним, як за хворим, діяльна, діловита й спокійна. Тільки Світлана, забившись у кабінет, стримано хлипала там у вишиту подушечку, доки на ній і заснула.
На ранок Іван Тимофійович встав бадьорий, з оновленими силами і за сніданком заявив дружині, що їде в Каховку до Баклагова.
— Поїду провітрюся трохи, та й порадитись хочу з ним...
— Що ж... поїдь,— не стала заперечувати Лідія Олександрівна.— Сьогодні, здається, якраз вовну відправляють...
Збирання було недовге. За якусь годину Іван Тимофійович, у солом'яному брилі, з дорожнім плащиком через руку, сидів уже на одній з навантажених вовною мажар, що вирушали від амбарів у напрямі на Каховку. Світлана вийшла його проводжати, наче далеко, наче надовго. Присмучена, потріпотіла йому навздогін своїм легким, як пелюстка, рученям...
— Не забувай нас, татку, в Каховці!..
Розплився, розтуманився в батьковій сльозі чепурний тендітний бантик, що білів у Світлани на голові, немов ніжна польова берізка...
Одна за одною вирушали мажари у відкритий степ. Дванадцять мажар на шість чумаків — валка. По дві хури припадає на брата: одних волів поганяй, другі услід самі йдуть.
Мурашко на мажарі один. Сидить на високім сидінні над круторогими потомками степових турів, гірка посмішка блукає в підкручених вусах... Був "паном інженером" та й став чумаком... Хазяїн на всю мажару... З каховського ярмарку цими мажарами привезли в Асканію заробітчанські торби, а звідси везуть двадця-типудові тавровані тюки з вовною, та впертого невдаху з дорожнім плащиком через руку, та скручені в ріг його задуми-мрії про велику воду...
Після кількаденного свисту таврійського сироко прибляк степ, притьмарився, прижухнув.. Лише марево, як і раніше, струмує над ним від неба до неба.
Степи ї степи... Марево і марево над ними. Безлісний, трагічно беззахисний край, переповнений над-мірою сонця і світла. Споконвіку мріючи про воду, він вимріяв собі натомість лиш оце марево — розкішну ілюзію води. Цілими днями тече воно влітку перед степовиком прозорою, тремтливою, солодкою рікою. Куди б не обернувся — скрізь струмуватиме течія, легко бігтимуть в усіх напрямках високі безплескїтні води. Опівдні маревна повінь ущерть наллє степ. Земля стане світліша за небо. Чисті, як сльози, хвилі легко обтікатимуть пастуха, брестиме по дну прозорого моря отара, по самі крила в воді опиниться далекий вітряк, понад міражними плесами зазеленіють раптом кучеряві гаї та левади, зацвітуть яблуневі садки... Скільки б не йшов степом, завжди воно буде перед тобою, твоє могутнє видиво, струмуватиме повними, ваблячими потоками через бурі, потріскані поля, через безводні саманові села. І скільки б не гнався за ним, розпалений спраглою уявою, бігтиме й бігтиме воно — чарівне, вабляче, невловиме! — попереду, як твоя власна недосяжна мрія!..