— Теж, значить, безладдя... Ну хай уже в нас тут земля репається так, що й долоню закладеш... А в них же наукою, технікою могли б дійти? л
— Ламали й над цим, Гаркушо, голови їхні спеціалісти...
— Ламали вже?
— Ламали. Але нічого не вийшло. Наука, виявляється, тут безсила.
— Гм... Сідай, значить, куме, на дно?.. Ну, а що ж вони хоч про оці засухи говорять? Палить з року в рік, сушить дедалі більше... Наслано це за гріхи на нас, чи що?
Посміхнувся за кермом панич. Одразу почувається, що не вірує у дідівські забобони молоде агрономічне світило.
— Не в тім річ, Гаркушо, що наслано... На все це їхні авторитети дають іншу, науково обгрунтовану відповідь...
Нагострив вуха прикажчик: до науки він був завжди любитель.
— Яку ж відповідь, паничу?
— Важко це тобі буде збагнути... Бачиш, відкрили вони такий закон, що в природі існує періодичне коливання клімату. Залежить воно від космічних причин, від змін у променевиділенні сонця...
— О, туди в них ще, звісно, руки короткі!..
— Доведено, що через кожні тридцять п'ять років і шість місяців вологий період змінюється посушливим для всієї земної кулі... Зараз ми живемо якраз у третьому році посушливого періоду.
— Довго ж тоді нам ще ждати дощів,— розчаровано сказав прикажчик і замовк.
Мовчав і панич, час від часу зблискуючи до місяця скельцями своїх окулярів, уже інших, ніж удень. Що то багач: проти сонця в нього одні окуляри, проти місяця — другі, а проти зірок, мабуть, треті є.. Можна паничеві спокійно ждати далекого американського дощу. Молена йому милуватись ясним місяцем, бо світить він насамперед для нього, а не для прикажчика... Ллється і ллється голубою зливою місячне світло. Рівно заливає степи своїм синюватим, наче з молочних одвійків, розбавленим сяйвом. Світить десь на паничеву столицю Асканію, освітлює цього вечора і сорок тисяч паничевих овець, що ходять сорока "шматками" на пасовиськах, тонуть у цих голубих дощах і величезні стоги сіна, розкидані на просторах, і степові колодязі, схожі на шибениці, і свіжі оці полукіпки, що вже мелькають рядками, мов парадуючи перед своїм молодим господарем...
Окрай величезного лану, заставленого свіжими копами, просто по межівнику — чи їм звикати? — пота-борились під місяцем Гаркушині строковики.
Знав Гаркуша, де їх треба шукати: де бочки з водою, там і вони. В один край від бочок і в другий, скрізь злегка освітлені місяцем, бовваніли люди гуртиками по межівнику, мов херсонські етапники на спочинку.
Хто підвівся, загледівши булькату паничеву машину, а хто й ні: такий пішов народ. Старші, повечерявши, вкладалися спати, натягавши на межівник панських снопів, інші ще гомоніли, а невтомні дівчата вже десь гули упівголос, самі себе заколисуючи піснею...
Хлопців тут майже не було, вони і вночі не без роботи: повипрягавши коней з косарок, погнали до колодязів на водопій, а звідти на всю ніч — на пашу.
Доки панич, вилізши з машини, просторікував з якимись бабами, що першими підвернулись йому під руку, Гаркуша тим часом пошепки встиг уже відчор-тихати свого молодого пригінчого за всі його денні промахи. І за снопи на межівнику, і за те, що рано повипрягали.
— Де криничанські? — запитав наприкінці прикажчик.
— Ото вони гудуть,— з досадою махнув пригінчий кудись під місяць.
Гаркуші цього було досить. Незабаром він уже був з паничем біля криничанських, не раз ним штрафованих, красунь.
З приходом панича та прикажчика пісня одразу урвалася.
— Чого ж ви притихли? — сказав Вольдемар.— Співайте.
— А ми співати не наймалися,— почувся з гурту добре знайомий Гаркуші Вустин голос.
— Легше, легше там! З вами панич розгаварює! — пояснив прикажчик.— Це все ти, Вусте, бунтуєшся? Все тобі тут мулько!
— Ай мулько,— сказала своїм грудним голосом Ганна Лавренко.— Спробували б самі цілу ніч отак, на межі, на грудках...
Гаркуша хотів щось відповісти їй, але панич при-цикнув на нього.
Вразила Вольдемара Ганна. Сиділа, запишавшись, проти місяця, мармурово-осяйна, величаво-спокійна, як римлянка з класичних статуй. Без брильянтів була, а при місяці із своїми дешевими сережками та намистом здавалась у брильянтах...
"Еге,— вигукнув у думці панич,— та тут он які є!"
І присівши біля дівчат, знову завів своєї любимої: які в кого будуть скарги до нього та претензії.
— Воду гнилу привозять,— випалила Вустя, затіняючись від місяця Ганниним плечем.
— Неподобство,— суворо сказав панич до Гаркуші.— Що, в нас води в колодязях забракло?
— Зараз то ще вистачає,— не злякався на цей раз Гаркуша,— а ось туди далі то так, що й не вистачатиме... Відомо ж бо: в середині літа зсякають наші колодязі...
— "Зсякають", "зсякають",— перекривив прикажчика панич, викликавши дружний сміх серед дівчат.— Ти поменше мені розпатякуй, Гаркушо... Я питаю: чому сюди гнилу возите?
— Виливати жаліють, як зостанеться,— пояснила Олена Персиста.— На другий день зоставляють... А як її пити? Зігріється, протухне...
— Пуголовки вже в ній пищать,— завершила Ганна Лавренко, і всі знову засміялися.
— Гаразд, це ми поправимо,— пообіцяв панич.— А зараз, може б, ви таки заспівали?
— Не можемо,— сказала Вустя з-за Ганниного плеча.
— Чому?
— Спати пора. Завтра вставати рано.
Тим часом з усього видно було, що дівчата ще й не думають спати. І хоч розважати панича піснею в них справді не було ніякої охоти, але він їх, безперечно, зацікавив. З усіх боків дівчата так і пострілювали поглядами на цю знатну птицю, що не вміла навіть сидіти до ладу на траві. Як тільки панич присів до гурту, Вустя, з властивою всім Яреськам влучністю, одразу приліпила йому в думці кличку: "Ховрах в окулярах". І вже потім стежила за кожним його рухом, як за ховрашиним, насмішкувато перешіптуючись у сутіні з подругами.
Про все це панич не догадувався і вважав, що дівчата крадькома позиркують на нього зовсім не для того, щоб висміювати його, знаходячи в ньому щось ховрашине, а тому, що їм, певне, вперше випала почесна можливість так близько сидіти з людиною знатного роду і вільно розглядати її.