Андрій сортує і переливає цифри в образи, бачить майстра Омельченка, уявляє товщу землі, що він її буравить, оглядає породи, що творять ту товщу, намагається збагнути закони їх творення, їх буття. Його нотатник дуже скоро заповнюється цифрами, формулами. Іноді це в голос прочитує, щоб відчути звучання тих цифр, що із знаків мають стати, і звуками, і барвою, і рухом… "дістав на долото 60.5 ділене"… І враз чує за собою: "тобто умовну швидкість технічну 60.5 ділене"… І м'яка, легка рука огортає його шию, а гарячі уста впиваються в його уста, і все це сталося несподівано, Андрій здригається, а Людмила сміється, каже, що вона півгодини стоїть за ним, вона в рейтузах, в острогах, із стеком в руці, ніби щойно з сідла.
— Ах! Так втомилася! Дай цигарку! — Андрій подає їй цигарку і огонь.
— Де ж ти була, втікачко? — питає її.
— А! Далеко! Дала ось тобі можливість знайомитись з нафтою.
— А це дуже цікава добродійка, — каже Андрій. — Безодня краси… І сили… І загадковости чи краще казковости… І взагалі земля! Яке незбагнуте чудо! — і він сягнув рукою за грудою каменю, що лежав на столі. — Ось, наприклад, ця груда породи каже: я звуся Кайнозем, мені не більше, ніж 1,500,000 років, належу до, так званого, молодого життя, яка зворушлива молодість! Невинна юність… Але я маю сестру — дозвольте представити, — оця ось бура красуня, пригляньтеся до неї уважно… Вона зветься Мезозоя, трішки старша від мене, але далеко не можна вважати її старою, якраз чекає на сватів, щось два з гаком мільйончики років…
— Найстарша з нас — це ось ця достойна матрона на ім'я Палеозоя — дивись, яка засмагла, мов би креолка, із зморшками солідности на лиці, довгий вік позначив її вигляд, і була вона коханкою багатьох періодів, і має чималу кількість дітей, внуків і правнуків, а найулюбленішими її синами є діти чотирьох періодів з славетними прізвищами Кембрійський, Силурійський, Девонський і Кам'яно-Вугільний. І мають щастя, що живуть вони не в нашій пречудовій країні, інакше їх напевно було б ліквідовано за їх аристократичне походження, або заслано ось до Чіб'ю на конюшню Мороза.
— Учора на цьому ось місці мій шановний братчик шумів і клявся бородою пророка, що вирве з глибин скарби лорда Девонського. Мені було цікаво познайомитися з тим добродієм, і ось що я про нього довідався: був це грізний і суворий воїн — темний і нещадний. Будував він гори на плянеті нашій і то засобами дещо подібними до наших, якими ми будуємо наш соціялізм. Рвав плянету на шмаття, наносив їй рани глибокі. Земля була тоді під владою безмежних, німих пустель, її одиноким літописцем лишився ось цей червоний пісковець… — І Андрій зважив на долоні шматок червоного камінця подібного до того, що з нього роблять бруски. — Це та ера, що нас тепер найбільше хвилює, бо це саме тоді у страшних муках почав народжуватись і спинатися на ноги славетний Адам із своєю не менш славетною Евою, разом із змієм, і яблуком. Мільйон добрих років тривало те криваве народження. Це ж бо тоді появились перші голі, прозорі, без кольору, без запаху, без смаку, без прожилок, трагічно ніжні і ще трагічніше беззахисні творення у вигляді рослинок. Найлегший подув вітру вже вбивав їх і уяви ті муки боротьби за існування, що вони пережили. Але вони були вперті, не хотіли вмирати, не кінчали життя, ані кулею в лоб, ані в потилицю — змагались і змагались — вірою, правдою, впертістю, силою волі, диханням сонця — жили і жили і все шукали засобів захисту, днями і ночами думали, минали мільйони днів і мільйони ночей — весен, літ, осеней, зим… І били громи, і лились зливи, і двигтіла земля від ударів народження, але ось появились перші моховидні гайки ксилофітів і кордантів, що з них змайстровано перші раї, де перший Адамик у вигляді, подібної на сплювак, молюски знайшов свій перший захист, щоб опісля цілими тисячоліттями далі мучитись, спинатись на ноги, стигнути, кріпнути, засихати, натягати помаленьку панцер, щоб появилась оця трикутна істотка з руками у вигляді двох клешнів і ніг, у вигляді лопаток, із зарисом проекту голови… Але дивний збіг обставин! Цей комічний проект найбільше хвилює нашу уяву, бо він все таки чимсь нагадує загальну проекцію майбутнього гомо сапіенс і хто зна чи саме не з ребра цього героя створено наших чарівних дам, що в своїх первопочатках, замість шовків і самоцвітів, воліли сіренький, лускоподібний панцерик, якого наша людська мудрість назвала птеріхтіс.
— І був це король, і вождь, і воїн. У жорстокій боротьбі проходило його життя. Незчисленні мільярди мільйярдів трупів поклав цей безмежний фантаст в ім'я поступу і цілі океани його крови і до наших днів збереглися у підземних глибинах, щоб одного разу прийшов якийсь нікчемний нащадок у вигляді паскудного клясового ворога Івана, що хоче ту страшну могилу середньовіччя Землі-Праматері розкопати, щоб зачерпнути крови предків та за її допомогою відтворити втрачені у мандрах епох справжні крила праматки птеріхтіс.
— І що ж, кохана Людмило? Чи це, скажеш, не цікаво? Чи не варто нам, бодай на хвилинку, вирватись з нашої чарівної епохи, зробити мандрівку в епоху девону, відвідати чудову птеріхтіс, прогулятись з нею в тіні гаїв ксилофітів і кордантів, і десь так під жовтим місяцем на рудому тлі Уралу, що був тоді вищим від Гімалаїв, обняти її ніжно і заспівати зворушливо:
Улибнісь, Маша, ласкаво взґляні,
Жізнь чудєсна наша, солнєчни всє дні!
На цьому Андрій урвав своє красномовство.
— Ти жорстокий! — викрикнула Людмила, що захоплено його слухала.
— Ой, ой! Чому аж такий категоричний висновок? — відповів з посміхом Андрій.
— Бо ти дереш леґенди минулого, мов кусень записаного школярами паперу.
— І лише для того, щоб творити нові, — каже він.
— І думаєш, що з нас колись не посміються? — питає вона.
— О, напевно! — каже він.
— Але нас було вже підвищено до малпи, а ти все при птеріхтісі, — каже вона.
— Це лише питання часу. Тобі, бачу, конче імпонує, щось бородате, — каже він.
— Ха-ха-ха! Хіба ж малпи бородаті? — каже вона.
— Малпи ні, але Дарвін, — каже він.
— Але істоти з бородами часто були пророками, — каже вона.
— Точніше, точніше висловлюйся. Які саме істоти? Козли? Павіяни?