— Це, каже, на борщ! — Іван своє вибрав, присів, як і інші, напочепки і їв…
По вечері загорілась одна яскрава електрична лямпа, стало видніше, "кормушка" у дверях час від часу відчинялася і з неї виривався придушений голос:
— На К! На К! — Хтось десь в гущі зводився, пропихався крізь тісноту, відхилялися двері і проковтували його. Простір жив далі своїм життям.
Іван сидить напочепки під стіною, біля нього Поспіловський потиху оповідає, Іван байдуже слухає.
— Може ви думали, що я вас зрадив? Ні. Мене самого зловили на вулиці і хотіли послати до Парижу на настоятеля якоїсь там православної церкви. А я їм сказав: нащо Париж. Належу до християн, що добре почували себе і в катакомбах. А вони мені: допоможемо вам стати не лише першим християнином, але й священномучеником. І ось я тут. І мучать. Але я рішений: не здамся навіть коли б розтерзали мене на таке ось шмаття, як цей мій одяг. — І він показав на своє одіння, що з-під нього визирали оброслі, впал і груди. Його обличчя нагадує обличчя Христа у час, коли на нього положено терновий вінець. І коли Іван дивився на нього, йому все здавалось: Ні, це не він! Це не він!
Іван довго так сидів на карачках і так, мабуть, задрімав. Очі опали і закрились, вуха заткнулись, ніби ватою, шум камери згас, думка відірвалась і знов кудись під тінисте зелене дерево на квітучі луги відлетіла. Із щілин помосту вилазили маленькі, мов сочевичні зернинки, тварини, що повзали по стінах, вилазили на коліна, залазили в чоботи, в рукави, за комір. Іван інколи нервово здригається, ворушить котроюсь своєю кінцівкою.
Відкрилась знов "кормушка" і знов густий голос прокричав:
— На М! — Озвалось кілька прізвищ, але голос в кормушці не вгавав. Тоді хтось штурхнув Мороза, здається Поспіловський, він прокинувся і прокричав:
— Мороз! — Його забрали. Була ніч, у коридорах ясно, стихійна тиша, здавалось, була видимою у просторі. Двері, двері, багато дверей і нарешті ті, що треба.
За столом два слідчих, що пильно дивляться на Івана. Один той самий, що його вже Іван знає, другий незнайомий — чорний, невисокого росту.
— Підійдіть, — сказав знайомий. Іван підійшов. — Сідайте! — Іван сів.
— Курите? — і рука простягнула пачку цигарок. І коли Іван закурив, почав говорити той другий, незнайомий.
— Ви Іван Мороз будете?
— Так, — відповів Іван.
— Чи письменник Андрій Мороз не ваш брат?
— Так, — відповів Іван.
— Це відомий радянський письменник, — каже той.
— Так, — відповів Іван.
Коротка перерва. Думка Іванова діє. Що буде? Чорний продовжує:
— Ну, от… Ваш рідний брат. Радянський письменник. Він зумів знайти точку опертя. Він зумів "у нас" осягнути рівня. Його читають мільйони. Перед ним велике, прекрасне майбутнє… А ви? — чорний робить перерву, він дає можливість думати, він чекає. Іван — дерево. Чорний продовжує: — І тільки з пошани до вашого брата, ми не обернули вас у порошок. Ваша провина перед радянською владою надзвичайно велика. Але ви, здається, не можете оцінити нашої великодушности і не лише не зуміли використати нагоди, але й ризикуєте змарнувати не лише себе, але кар'єру вашого брата, вашого сина, вашої родини. Ви ще не збагнули до кінця справжньої суті радянського правосуддя. Ви ще не знаєте… Ви ще пізнаєте… Ви ще будете не тільки бачити і чути, ви переживете усім своїм єством, кожним нервом, кожною краплиною крови… Ми сильні! Ми сильні! — казав чорний з притиском на кожне слово. І дивився на Івана антрацитовими, опуклими очима, ніби його гіпнотизував… — Іван Мороз! — підняв той голос. — Будете чи не будете відповідати на наші питання? — обидва слідчі вперли свої очі на Івана.
Іван сидів мовчки, дивився байдуже, невідомо, чи слухав і чи чув. Це напружувало слідчих. Ось-ось станеться вибух, але Іван враз заговорив:
— Вам потрібно знати правду, чи тільки виконати певний ритуал?
— Що значить? Правда! Правда! Ваша правда і наша правда… Але кажіть! Правду, розуміється! — викрикнув чорний.
— В такому разі… В такому разі… — говорив поволі, шукаючи вислову, Іван, — можу вам помогти. Я готовий. Завжди уважав себе громадянином цього простору… І цього народу… І його інтересів… І мені не байдуже, хто і як тут творитиме життя… Шукання істини, і правди… і логіки… конечне.
— У вас фантазія, — перервав його чорний… — Правди, логіки? У нас дві правди і дві логіки. Ваша і наша!
Іван кивнув головою і замовк.
— Ви песиміст? — запитав чорний.
— Мушу признатись — так.
— Це тому, що ви не усвідомили до кінця певних закономірностей.
Іван пильно дивиться на слідчого, здається, хоче проглянути його навиліт. Слідчий починає бентежитись і квапиться з питаннями.
— Так що? Будете відповідати?
— Буду, — каже Іван в'яло.
— Нам бажано на письмі.
— Мені це також краще. Давайте, буду писати.
— Не тут, не тут. У камері.
— У камері не вийде.
— Чому?
— Там нема місця.
— Ах, ви в собачій. Нічого. Ми вам поможемо.
На цьому розмова скінчилася. Іван дістав анкету, кілька листів чистого паперу і олівця. Мовчазно залишив кімнату. Слідчі пильно стежили за кожним його рухом.
Відвели Івана назад до його 101 на третьому поверсі. Усе було як лишив. Був утомлений, упав на ліжко і спав сном смертника. Ранком його збудили. Питали, де так довго барився. Коротко і байдуже оповів. Після сніданку одразу взявся "відповідати". Перечитав кілька разів кожне питання. Зважував кожне слово. За кожним виразом засідка, кожне питання пастка. І справа, мабуть, не в тому, щоб зловити, а щоб зломити… І щоб зробив він це своїми власними руками. І не лише зломив себе… І інших… І братів, і сестер, і всіх близьких. І що це там за люди, що їм це потрібно? Для чого? У чиїх інтересах? Насмішки? Кпини? Терор? Зроблено це з розрахунком? По глупоті? Для рішення проблем? Для їх ускладнення? У намірах добрих? Злих?
Ось питання! А відповіді нема… Усе мовчить, душа мовчить, розум мовчить. І повітря мовчить. Перебирає в уяві своє минуле. Ось він, ось його брати. Земля, небо, простори. Його батько і мати косять у полі. Сопрон, Петро і він, Іван, біля них. Сопрон пасе між півкопами корову, Петро і Іван бавляться — сидять обидва на дорозі просто в поросі і старанно насипають рядочки купок. Вони також косять. Це не купки пороху. Це копи збіжжя. Їх обличчя запорошені, носи замурзані. Ось необережний Іван зачепив ногою за "півкопу" і знищив її. Петро сердиться, зчиняється крик. Прибігає мати — загоріла, піт очі заливає… Дістається обом, а потім іде назад до своєї роботи.