Стівен швидко звів на нього очі.
— Докінчуй те, що в тебе на верстаті, — прикивнув головою пан Горлодербі, — і йди шукай собі роботи де хочеш.
— Пане, ви ж добре знаєте, — мовив Стівен гірко, — що як ви мене проженете, то вже ніхто мені тії роботи не дасть.
— Знаю чи не знаю, то моя справа, — почув він на відповідь, — а ти дбай за своє. Більше я не маю чого сказати.
Стівен знову позирнув на Луїзу, але та вже не підвела очей. Тоді, зітхнувши й промовивши ледве чутно: "Змилуйся ж над нами, боже!" — він вийшов.
Розділ VI. РОЗСТАННЯ
Вже смеркало, як Стівен вийшов з оселі пана Горлодербі. Вечірня сутінь згусла так хутко, що він, зачинивши за собою двері, і не роззирнувся довкола, а пішов просто себе вулицею. Либонь, не було в світі нічого дальшого від його думок, ніж химерна бабуся, що з нею він спіткався тоді, як уперше приходив до цього дому. Коли раптом він зачув позаду знайому ходу, обернувся й побачив Рейчел, а біля неї ту саму бабусю.
Цебто спершу він побачив саму Рейчел, та й ходу чув тільки її.
— Ой, Рейчел, це ти, серце! Добродійко, і ви з нею?
— А що, дивуєтесь? Та вже ж, що дивуєтесь, як пак не дивуватись! — озвалася старенька, — Оце, бачте, знов приїхала.
— Але чого ж ви разом? — спитав Стівен, що йшов уже посередині між ними й позирав то на одну, то на другу.
— Та я здибалася з цією славною молодичкою так самісінько, як торік із вами, — радо відповіла бабуся. — Цього року я, бачте, пізніш приїхала, ніж звикле, бо мені почала дуже ядуха дошкуляти, то я й відклала свою подорож, поки на годині стане. Через те ж я й не можу тепер обернутись за один день, а мушу за два: переночую в заїзді біля станції — там у них так гарно, чистенько — та й поїду завтра вранішнім парламентським, о шостій годині. Ну, а чого зі мною оця молодичка, питаєте? Скажу, скажу. Я дізналася, що пан Горлодербі оженився. В газеті вичитала, там так усе розписали, ох, як же ж гарно! — старенька аж мліла в дивовижному захваті. — Отож мені й захотілося подивитись на його дружину. Я ж її ще не бачила. І ви повірите, оце з самих обід чекала, а вона так і не вийшла з дому. А мені ж так хотілось її побачити, що я все думаю: дай-но ще трошки почекаю, та, ходячи побіля дому, й спіткалася з цією молодичкою двічі чи тричі. А в неї таке лице приязне, що я до неї забалакала, а вона до мене. Ось воно як вийшло, — сказала бабуся до Стівена, — а далі ви вже й самі здогадаєтеся, нема що й розказувати.
І знову Стівен мусив придушувати в собі якусь мимовільну неприязнь до цієї бабусі, хоч була вона така начебто чемна та щира, що дужче вже й годі. Одначе, бувши сам добросердий і знаючи, що і Рейчел така, він на догоду старенькій заговорив про те, що так дуже її цікавило.
— Ну, то я її бачив, добродійко, — сказав він. — І справді молода та вродлива. Очі такі гарні, темні та розумні, і тиха та спокійна. Я, Рейчел, зроду ще такої не бачив.
— Еге ж, молода та вродлива! — вигукнула захоплено стара. — Як повная рожа! А що вже щаслива за таким чоловіком!
— Та мабуть, що так, добродійко, — погодився Стівен, одначе глянув на Рейчел трохи непевно.
— Мабуть, кажете? Не мабуть, а запевне так! Вона ж вашого хазяїна дружина, — відказала стара.
Стівен кивнув головою. Тоді, знов глянувши на Рейчел, сказав:
— Ну, щодо хазяїна, то він мені більше не хазяїн. Уже ми з ним розійшлися в різні боки.
— Ти покинув роботу, Стівене? — враз запитала стривожено Рейчел.
— Чи я покинув роботу, чи робота від мене втекла, виходить те на те, — відповів Стівен. — Одно слово, я більш не працюю в нього на фабриці. Та дарма… Може, воно й ліпше так, я оце думав, як ви мене наздогнали. А то я був би всім як сіль в оці, якби тут лишався. А подамся звідси, то, може, багатьом полегшає, а може, й мені самому. Так чи так, серце, а я мушу звідси піти, мушу поки що попрощатися з Кокстауном та пошукати долі десь-інде.
— Куди ж ти підеш, Стівене?
— Ще не знаю, — відповів Бездол, піднявши капелюха та пригладжуючи долонею ріденького чуба. — Але ж я ще не сьогодні відходжу, Рейчел, і не завтра. Не так воно легко надуматись, куди податися, та якось-то буде.
І тепер Стівенові легше було від того, що він бодай думає не за себе. Щойно вийшовши з оселі пана Горлодербі, він уже подумав, що принаймні для Рейчел буде краще, коли він піде з Кокстауна, бо ж тоді ніхто вже не в’їсться на неї за те, що вона його не цурається. Хоч самому йому, звісно, дуже гірко буде з нею розлучатись, і хоч він не годен був навіть уявити такого місця, де його не гнітитиме тяжкий присуд, та все ж після страшних чотирьох останніх днів він майже радий був, що мусить іти світ за очі, нехай навіть до нових, незнаних злигоднів і прикрощів.
А тому він цілком щиро сказав:
— Ти знаєш, Рейчел, я б сам не повірив, що мені так легко на серці буде.
Чи ж Рейчел мала побільшувати його тягар? Вона відповіла ласкавою своєю усмішкою, і всі троє пішли разом далі.
Старих людей, надто коли вони веселі та не безпорадні, дуже шанують у простому люді. І ця бабуся була така бадьора та вдоволена, так мало переймалася своїми старечими немочами, хоча й дуже підупала на здоров’ї від часу першої зустрічі з Стівеном, що і він, і Рейчел тішилися нею. Вона нізащо не погоджувалася, щоб вони йшли повільніше задля неї, і рада була, що вони з нею балакають, і сама ладна балакати хоч би скільки, і поки дійшли до їхньої околиці, так розбадьорилась, наче відмолоділа.
— Зайдіть, добродійко, до вбогої моєї господи, — запросив Стівен, — напийтесь чаю. І Рейчел з нами піде, а потім я вас до вашого заїзду проведу. Зайди, Рейчел, адже бог зна, коли ми ще з тобою спіткаємося.
Обидві погодились, і всі троє рушили до Стівена додому. Щойно звернули в завулок, Стівен глянув на своє вікно, пойнятий тим страхом, що завжди витав біля його нещасливої домівки; але вікно стояло нарозтіж, як він його й покинув, і в ньому він не побачив нікого. Злого демона його життя вже кілька місяців не було видно, ані чути. Тільки й знаку лишилось від останнього повернення нещасної п’яниці, що в кімнаті поменшало меблів, а на голові у Бездола побільшало сивини.
Стівен засвітив свічку, поставив на стіл тацю з чайником та філіжанками, приніс знизу окропу, тоді збігав до близенької крамнички, купив щіпку чаю, потроху цукру та масла і хлібину. Хліб був м’який, добре випечений, масло свіже, а цукор, звісно, грудковий — і те стверджувало постійні запевнення кокстаунських магнатів, що ці робітники, мовляв, не живуть, а розкошують, пане добродію! Рейчел запарила чай, поналивала (задля такої великої компанії довелось позичити одну філіжанку), і гостя начаювалася в охотку. Та й сам господар, що стільки днів уже не тішився дружнім товариством, теж вечеряв усмак, хоча йому й малося кидати домівку та вирушати в чужий широкий світ, — і знов же в цілковитій згоді з запевненнями магнатів, що ці люди, пане добродію, зовсім не здатні ні до якого розрахунку.