— Бо сильний працівник,— озвався Музиченків родич.— 3 розмахом, з хваткою, дарма що ростом малий...
— Я не малий, я короткий,— заперечив завгосп, веселіючи, піддавшись, нарешті, на лестощі приятелів.— Хіба це живіт? — Він плеснув себе долонею по черевцю:— Суцільний клубок нервів!
Компанія оцінила жарт, розреготалась, і тільки моторист, почуваючись ні в сих ні в тих, сидів на ріжечку брезента й мовчки курив — нічим не підтримував загальний настрій. Музиченкові це не сподобалось, він спохмурнів, сказав з докором:
— Сильні в тебе недоліки, Степане... Сильні!
— Що вдієш, такий уже є...
— Дідівська філософія! Що значить: "такий уже є"? А ти змінись! Перевиховайся! Брехня, ніби людська природа змінам не піддається. Піддається, ще й як!
— Інакше хіба люди пішли б так далеко від мавпи? — лукаво зауважив єгер.
— Ти ці смішки облиш,— осік його Музиченко й звернувся до моториста:— Може, пора нам, Степане, з'ясувати стосунки? Нам є про що поговорити...
— Говори,— буркнув моторист, і його засмагле обличчя насурмилося, потемніло.
— Жінку свою ти можеш закликати до порядку? Бо дуже вона в тебе клепана на язик...— І, звертаючись більше до колишнього директора, Музиченко пояснив: — Бойова подруга його у мене в штаті. За роботу не маю до неї особливих претензій, хоча могла б і краще працювати, якби менше молола язиком... А то, повторюю, аж надто вона в нього на язик клепана... Тільки збори які, вже й пішла горнути все купою, упереміш грішне з праведним... Просто слухати соромно.
— Багато зараз охочих підривати авторитет,— серйозним тоном зауважив колишній директор, видно, маючи на увазі щось своє, а Музиченко, нахильці ковтнувши мінеральної просто з пляшки, знов повернувся до моториста.
— Чого їй треба конкретно, хотів би я знати? — суворо допитувався він.— Є в людини обов'язки — виконуй їх: пери, прасуй, за чистотою стеж... До самодіяльності охота — теж іди, виступай, ніхто не боронить... Недоліки? А в кого їх нема? Інші розуміють, іншим поясниш, а твоїй... Від неї усе тільки й чуєш: того не привезли, того не подали... Костюмів для самодіяльності не придбали — навіть і за це Музиченко відповідай. А по-моєму, якщо ти артистка, то й без костюма заспіваєш... Є ж така пісня: "Ой гола, я гола..."?
— Годі,— зблиснув недобрим поглядом моторист. Зблиснув і замовк, хоч міг би додати й від себе: як часом у сльозах повертається дружина додому, бо знов Музиченко нахамив. І як інші, низові, теж раз у раз потерпають від його брутальностей та самодурства. А хто неугодний — в'їдається, мститься, а то навіть пропонує десь наодинці: "Заяву — за власною згодою, і бувай здорова. Скаржитись будеш? Пиши! Пиши хоч в ООН!" Уже і в газеті було про те, як цей Музиченко потай браконьерить у плавнях, під час повені беззахисних звірят нібито виловлював на островах, щоб добуди з них шкурки... Ну а з Музиченка, мов з гуски вода: десь пояснив, десь покаявся чи відбрехавсь і знрву, як буй, на поверхні... Та постривай. На чомусь таки зірвешся. Дійде й тут ниточка до клубочка... Моторист, хмурячись, знов запалив сигарету.
— Що ж, посварились, пора й помиритцсь,— сказав Копил, беручись за пляшку рислінгу. Однак, перше ніж наливати, запитав моториста:— Від мене приймеш?
Моторист дивився в бік гирла.
— Не трудіться.
— Та що це з тобою? — аж ніби знепокоївся єгер.— Чи, може, й ти належиш до тих шукачів гарних манер?
— Що це за такі? — запитав відставник.
— А такі: з'явилась нібито в місті брошура про гарні манери, так за нею як кинулись потовпом — ледве кіоск не рознесли! Декотрі, кажуть, навіть побились за ті манери... Ну та це, по-моєму, тебе не стосується,— приспокоїв він моториста.
Музиченкогтим часом знову взяв ініціативу до своїх рук. Сам налив щедро, як і раніш, і з сердитою рішучістю запропонував мотористові, простягнувши руку зі склянкою ледве не межи очі йому:
— Востаннє підношу: бери!
— Ні.
— Та візьми ж!
— Ні і ні!
Тут уже й компанія загула:
— Ну хоч пригуб! Чого тобі боятись? Хто тебе затримає? Усе гирло твоє!
Ще й жартома підперчили:
— А як тонутиме хто — після чарки ще цупкіше вхопиш потопельника за чуба!
Одначе так і не переломили його.
— Тепер бачите його манери? — сказав Музиченко і, вихлюпнувши налите вбік, недбало відшпурнув геть і посудину.— І як по-вашому: що це може бути за людина, котра приходить, сідає з вами в компанії, а коли її пригощають, вшановують, вона ставить свій принцип, відмовляється навідріз?
Присутні задумались, ніби він їм і справді загадав серйозну загадку.
— По-моєму, цілком путяща це може бути людина,— сказав колишній офіцер.— Бо служба то, братці, служба...
— А по-моєму, від такого можна всього ждати,— відрізав родичеві Музиченко.— Бо, виходить, один я чистий, один я безгрішний, а вони... Тож чи не краще такому сказати: нічого тобі, чоловіче, сидіти тут та підглядати інших. Посидів і будь здоров... Ясно?
Мотористові аж потемніло в очах. Ось коли він пошкодував, що не вихилив того гранчастого нахильці, так, щоб аж дур оце в голову вдарив! Щоб затуманилось тут усе!
Схопився й, ні на кого не дивлячись, палаючи від сорому до кінчиків вух, кинувся до катера. Нагостювавсь! Надало ж тобі завернути сюди!.. Спускаючись з крутого берега, плутався, мов сліпий, між оголеним корінням, чув уздогін, як засперечалась компанія,— родич Музиченків і навіть колишній директор щось там говорили на його, Степанів, захист... Але від їхнього захисту йому ставало ще прикріше, ще болючіше.
Був після того в місті, куди ходив із службовим дорученням, мав чимало різних клопотів, зустрічався з різними людьми, і, здавалось, усе, що сталось на острові, всі оці твої прикрощі мусили б на цей час уже розвіятись чи бодай приглухнути, однак, виявляється, такого збутись непросто. Все при тобі, ніщо не знеболилось! Більше того, саме зараз, цієї ясної тихої ночі, коли, повертаючись додому, знов опинився поблизу місць, де сьогоднішній день було йому отруєно, Степан мовби ще гостріше відчув, як у душі вперто — і ніби навіть ще з лютішою силою — підіймається, гороїжиться, темно клекоче образа. Стільки сорому пережити! Найдужче картав себе, що змовчав, не відповів, як належало б, так наче мову йому на той час відібрало й руки оці скувало. Дід колись тут по гирлу дуби на веслах ганяв, батько був моряком, загинув у керченському десанті, ті вміли будь-де, будь перед ким постояти за себе, а він... такий уже, видно, лицар. "Такий уже є". І не то, щоб з лякливих, а просто... І ось повертаєшся зараз додому, наче багном обкиданий,— завтра буде соромно дітям у вічі глянути... А дружина — як їй признатись? А вона ж, мабуть, не спить, ще, може, й зустрічати вийде... Часом, коли він припізниться, вона, вклавши дітей, виходить на пристань, стане під акаціями й жде, як у молодості. Мабуть, і зараз жде, незабаром почуєш з берега її звичне, знайоме: "З прибуттям вас, товаришу капітане!.. А я вже думала, чи не сталось що-небудь..." А воно таки сталось!