Повен гніву і люті, не знайдеш для неї і слова ласки.
Як часто зовсім ніби дрібниця якась, а геть усе тобі одним махом захмарить, по-пустому змордовує, окрадає життя, що, здається, мусило б тільки радувати людину кожною своєю миттю. Наче ж бо все, як треба: сім'я склалась щасливою, дружина має в колективі пошану, тобі знають ціну. Якщо навіть у райкомі виникає щось екстрене, таке, що треба кулею до міста й назад, то на кого падає вибір? Степане, давай! У нього катер не чхає, завжди, як годинник. Бо віддаєшся роботі, бо любиш ці води, гирло, ріку. Зрання й до ночі снуєш катерком по всьому роздоллю гирла, де стільки тобі полишено давньої, ще батьківської краси, і ніколи вона тобі не набридає, бо це — як повітря, а хіба повітря може набриднути?
А ось зараз лишилося тільки те, що підступає до горла, душить,— усе інше перестало існувати. Ця місячна ніч, що завжди навівала на нього щось схоже на далеку задумливу пісню, це роздолля нічних успо-коєних вод з їх доброю тишею, таємничістю окутаних тінями берегів та сяйвом місячних плес, і сама далеч світляної доріжки, яка раніш, бувало, заворожувала моториста і щось гарне в ньому щоразу пробуджувала,— зараз усе це не знаходило відгуку в його душі, мовби скаламученій, замутнілій, забитій образою й злістю. Засліплює, відомо ж, не тільки любов, є й сліпота ненависті також. І, здається, ним володіла зараз саме така сліпота. Верзлися дикі якісь картини розплати, відомщення, яке неминуче має звершитись, адже ж він таки зустріне коли-небудь цього хамлюгу Музиченка в чайній, де тутешні найчастіше з'ясовують між собою стосунки. Ось там він уже вгасить жагу відплати, вшанує його за все, а тоді хоч і з повісткою до прокурора!
На острові, у тому місці, де вдень сиділа компанія, ще жевріли рештки вогнища: недавно, видно, від'їхали звідси, навіть і вогню не загасцли, не затоптали після шашликів... Згадалось мотористові, як горіли торік лісові насадженння у пісках неподалік гирла, як увесь тутешній люд і навіть курсанти з міста були підняті на боротьбу з вогнем... "А цим ліньки було загасити. Отак і роблять пожежі!"—зі злістю ніби комусь виказував моторист. І хоч причалювати бажання не було ніякого, проте він таки причалив і, вибравшись до вогнища, заходився з люттю його затоптувати, наче втоптував ось тут у землю самого Музиченка.
Після цього катер його знову рушив, подеркотів далі плесами, поміж очеретами. Непомітно хмарка набігла на місяць, і хоч була вона тонка, марлево прозора, проте тінню своєю притемнила гирло, мерехтіння води пригасило, і ніби одразу аж похолоднішало навкруги.
Минувши знайомий бакенний вогник, катер саме йшов у густій сутіні попід очеретом, коли неподалік раптом почулися виплески, щось вовтузилось на воді, вибулькувало, стогнало. В першу мить здалось мотористові, що худобина плийе, бичок або лось, пустившись із островів, перетинає гирло, а коли зовсім наблизився, отетерів: що за чортовиння? Щось схоже на лисину випірнуло серед латаття...
— Ну, рятуй же мене, рятуй,— прохрипіло Музи-ченковим голосом.
Дай газ і промчи! Ти не чув тут його, не бачив! Ніхто ніколи й не дізнається про цю вашу зустріч на нічній воді, коли кривдник твій, наковтавшись гирла, прощальні хрипучі бульбашки тут пускає!
Дав газ і промчався. Топись, пропадай, іди на дно раків годувати! Та це була тільки мить, тільки уява... Головатий водяник натужно, з останніх сил уже виборсується до катера і рука Степанова сама потяглася йому назустріч...
Ось тепер дав газ! Якби хто спитав, певне, й не відповів би, чому не обминув, навіщо виволік цього лисого водяника з місячної купелі... Виволік, та й усе. Таки й уже є.
Трохи очунявши, відпирхавшись на дні катера, завгосп заходився останніми словами клясти приятелів, що за п'яними анекдотами й не помітили, як загубили іменинника... Вважали, певне, що він куняє собі в брезенті на кормі, а його уже в гирлі треба було шукати — на повороті метнуло, мов з катапульти!..
— Степане, це ти життя мені врятував,— повертаючись до тями, белькотав за спиною в моториста ще не зовсім протверезілий іменинник.— Ти... ти... ти...
— Я-я-я! — моторист уперше за сьогодні засміявсь.
— Інакше — жаба й цицьки дала б... Тільки завдяки тобі менше буде одним потопельником...
— Та треба було б утопити. Може, навіть помилку роблю... Ну та цього разу — хай! Думав, що бичок! — не обертаючись, весело казав моторист.
І навіть по голосу його чути було, яка зараз у нього полегкість настає на душі і як усе розхмарюється в ній,— почувалось, що ця ясна ніч, і води, і місяць уповні — усе знов повертається йому своєю незатьмареною красою.
1974