Примітки
Точна дата появи твору невідома. Сучасні дослідники відносять його написання до 1590-1593 років, тобто до початку творчого шляху Шекспіра. Перше анонімне видання "Тіта Андроніка" з'явилося в 1594 році; за життя Шекспіра вийшло ще два його видання — в 1600 і 1611 роках. Текст третього Quarto був передрукований у Folio 1623 року з додатком деяких сценічних вказівок і другої сцени з третьої дії, взятих із театрального рукопису п'єси. Багато критиків і дослідників XVIII-XIX ст. заперечували авторство Шекспіра, посилаючись на художню слабкість цієї п'єси, на переповненість її грубими й жорстокими сценами, проявами естетичного несмаку, на примітивність її структури. Вважалося, що ця п'єса недостойна генія Шекспіра, навіть більше — що вона його принижує. Однак існує немало переконливих доказів авторства Шекспіра, і насамперед той, що Гемінг і Кондел, його найближчі співробітники по театру, включили її до F 1623 року. Воднораз сучасні дослідники припускають, що Шекспір був не єдиним автором "Тіта Андроніка"; цілком вірогідно, що він, як це не раз бувало, переробляв уже існуючий текст п'єси, залишаючи без змін окремі його шматки.
Безпосереднє джерело "Тіта Андроніка" ще не виявлене; з певністю можна говорити лише про окремі мотиви п'єси, що йдуть від Овідія і Сенеки.
Перша спроба Шекспіра в трагедійному жанрі, "Тіт Андронік" якоюсь мірою відбиває також складнощі й слабості ранніх етапів формування цього жанру. Як відомо, середньовічна драматургія жанру трагедії не знала, і ренесансна трагедія виникала як відродження та оригінальний розвиток античного жанру. Проте за взірці для неї правили не найвищі його досягнення — давньогрецькі трагедії класичного періоду,— а головним чином трагедії Сенеки, римського драматурга І ст. н. є. До речі, все те, що розчаровувало й відштовхувало в "Тіті Андроніку" критиків і читачів XVIII й XIX ст., загалом було властиве новочас-ній трагедії на перших етапах її розвитку: італійській трагедії XVI ст., ранній іспанській та англійській трагедії тощо. її автори прагнули передусім до нагнітання жаху, вбачаючи в цьому трагедійний сенс твору. Вузько й спрощено розуміли вони моральну мету трагедії, вважаючи, що насамперед вона вчить не заноситися в щасті й стоїчно переносити страждання. Явний нахил мали вони до живописання всіляких жорстокостей і злодіянь, вибухів пристрастей та інстинктів, не контрольованих розумом і моральною свідомістю. В кричущій невідповідності зі змістом цих трагедій перебуває їхній стиль, де панує велемовна й тріс-куча риторика.
У ренесансній Англії довершеним зразком такого твору стала "Іспанська трагедія" (близько 1587) Т. Кіда. Здавалося б, неможливо досягти більшого нагромадження злодіянь, жорстокостей, кривавих розплат, убивств тощо. Проте Шекспір у своєму "Тіті Андроніку" перевершив "криваву трагедію" Кіда не тільки кількісно, а й, так би мовити, якісно: згадаймо хоча б сцену, де головний герой пригощає лиходійку Тамору засмаженим м'ясом її синів, а потім убиває її, що тягне за собою цілий ланцюг негайних убивств. А втім, немає потреби переповідати чи каталогізувати страхіття, якими наповнений "Тіт Андронік". Натомість зазначимо, що при всьому тому є у творі й немало фрагментів справжньої поезії, які провіщають майбутні шедеври Шекспіра в трагедійному жанрі.
З усіх тих визначень, які давалися "Тіту Андроніку" в науковій літературі, найбільш слушним, на нашу думку, є визначення "примітивна трагедія". Так, не саме примітивна трагедія і за розумінням трагічного як жахливого, і за його художнім вираженням, і за прагненням удовольнити примітивні "трагедійні" смаки тогочасних глядачів. Але ж примітивне в мистецтві означає і "першо-стадійне": це те грубе, недосконале, елементарне, з якого потім розвиваються високі, завершені форми різних видів і жанрів художньої творчості. Якраз у такому відношенні й перебуває "Тіт Андронік" до наступних шедеврів Шекспіра в жанрі трагедії.
ПРИМІТКИ ДО "ТІТА АНДРОНІКА"
С. 428. ...котрий ще зветься Пій...— Від латинського Pius — "благочестивий".
С. 429. Капітолію хранитель — Юпітер.
...блукати По жаховійних Стіксу берегах! — За античним повір'ям, душі загиблих неприкаяно блукають по берегах Стіксу, ріки в царстві мертвих, доки їх тіла не віддані землі.
С. 431. ...цариці Трої Дали нагоду люто відплатити Фракійському тирану...— Троянська цариця— Гекуба помстилася за вбивство сина фракійському цареві Полімнестору, своєю рукою вирвавши йому очі.
С. 432. Він до Солонового щастя ближчий.— За легендою, афін-ський державний діяч і мудрець Солон (VII-VI ст. до н. є.) заявив, що справді щасливими можна вважати лише мертвих, які вже не підвладні примхам долі.
Цей чистий білий плащ... Ти названий... Достойним candidatus,— одягни...— В давньому Римі кандидати на високі посади одягали білий плащ (паллій).
С. 433. Титана промені...— Бога сонця Аполлона (Феба) називали також Титаном.
С. 436. Фебея — одне з імен богині мисливства Діани. С. 438. Лаертів мудрий син — Одіссвй (Улісс).
С. 443. ...носили І не такі Вулканову оздобу — тобто роги, оскільки Венера зраджувала свого чоловіка Вулкана з Марсом.
С. 447. Як та Дідона з принцом манд рівним...т-Тобто а Енеєм; далі йде парафраз із четвертої пісні "Еиеїди" Вергілія.
Моїми ж геть заволодів Сатурн.— За астрологічними викладками, люди, що народилися під знаком Сатурна, відзначаються холодністю почуттів.
Філомела— міфічна героїня, яку збезчестив Терей, чоловік її сестри Прокни, і, щоб вона не могла розповісти про злочин, відрізав їй язик. Із цим мотивом, запозиченим Шекспіром із "Метаморфоз" Овідія, пов'язана в трагедії лінія Лавінії.
С. 448. Актеон — міфічний мисливець, що підгледів купання Арте-міди (Діани); розгнівана богиня перетворила Актеона на оленя, і юнака розтерзали його ж собаки.
...цей темний кіммерієць...— В уявленні давніх греків кіммерійці — жителі віддалених країн темряви, але зовсім не темношкірі. У Шекспіра це слово наповнюється іншим змістом.
С. 449. Семіраміда — еллінізована форма імені ассірійської цариці Шаммураміт (IX ст. до н. є.). Легенда приписує їй не тільки будівництво висячих садів, а й велику жорстокість.