В траве.сидел кузнечик, —
жалiбно жалiбно виводив Ява.
В траве сидел кузнечик, —
ще жалiбнiше пiдтягував я.
Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з "ой". "Ой у полi могила", "Ой я нещасний", "Ой не свiти, мiсяченьку", "Ой не шуми, луже", "Ой чого ти, дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полi жито". Оте "ой" ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.
Добре пiшла у нас також пiсня "Раскинулось море широко" Особливо виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой" Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
— Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! — зiтхнув Ява.
Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись!
Ява глянув i зiтхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла бiльша, друга — менша. А ще кусати — тiльки покришиш.
Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
— Чого це? Давай менi ту.
— Нi, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
— А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
— Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…
— А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…
Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином "порцiї" зрiвнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
I раптом ми почули… пiсню.
Три дiди, три дiди полюбили бабу,
А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. —
виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
— Гей! Гей! — скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.
Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче…
I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
— Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
— I здається, я навiть вигукнув оте ганебне "Рятуйте!" — я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
— Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! — проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
— Гу-ук-ає хтось…
— А, пiшли!
— Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!
Ми так i присiли.
Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
— Та пiшли! — каже Книш. — То хтось балується.
— Нє, не балується. "Рятуйте" кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: "Цс!" Та було вже пiзно.
— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. — Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
— Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..
— Ех, ви… ш-шмаркачi! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
Роздiл XII
"Не зви мене бiльше — Ява, зви мене — Кукурузо!"
Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
А дiд Салимон каже:
— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
— Та його ж не було в селi, — пiдкидає Гриць Чучеренко.
— А де ж? — "дивується" дiд Салимон.
— Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.
— Гга-га-га! — реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
— Ми недавно компаси одержали… Не треба?
— Га-га-га!
— Го-го-го!
— Ги-ги-ги!
— От хлопцi!
— От артисти!
— I кiна не треба!
— Ге-ге-ге!
— Гу-гу-гу!
Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
— Привiт кукурузнику!
— Здоров, козаче!
— Наше вам вiд королеви полiв!
Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму "Тарас Шевченко" (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею…
Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!