Нічна пригода була настільки неймовірна, що коли я вранці прокинувся, то навіть подумав спершу, чи не приснилося то мені.
Та от до мене підійшла мати, схилилася:
— Ну, як спалося надворі, синку? О, чого це ковдра мокра? Хіба вночі був дощ? Чи, може... — мати всміхнулася.
Я густо почервонів:
— Та що ви... то... то... я... води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.
Добре, що мати поспішала доі'ти корову і не стала допитуватися.
Нічна пригода знову згадалася мені з усіма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася мені такою жахливою, як уночі. Може, тому що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи минають уранці. Уночі все здається страшнішим від того, що темно й тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, гомонить птаство, брязкають відрами баби біля криниці, і навколо люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів! Негайно треба на острів! Довідатися, як же там — чи живий...
Нашвидку вмившись, я побіг до хліва. Мати ще доїла. Теля й собі лізло до корови. Мати одганяла його; "Лишки! Лишки!"
— Мамо! — гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я біжу.
— Куди це ти? Зараз снідати будем.
— Та потім. Я не хочу, Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
— Та хоч хліба вріж.
Випив я склянку молока, відрізав велику парчику хліба — за пазуху — і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону просто на діда Вараву наскочив — не вгледів. Аж хитнувся він.
— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Іч, розігнавсяі
— Вибачте! Драстуйте, діду!
— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як німий до суду. Людей з ніг збиваєш.
— Та я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.
— Проспав, ледащо? — уже співчутливо й докірливо спитав дід: сам же рибалка — розуміє.
— Еге! То я побіжу! Вибачайте! — А сам думаю:
"Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я спішу. Якби знали, не те б заспівали..."
РОЗДІЛ XVII
"Сьогодні вночі..." Таємниця от-от розплутається
З трепетним серцем підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим більше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...
І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши із кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо!
Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти иою на радощах, але я стримався. Я тільки штурхонув його в плече і спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нічого — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшися рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було о-о...
— Що? — спитав я, ніби нічою й не підозрівав
— Ти все одно не повіриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш, — він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді за дер сорочку і показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку — І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте.
Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка, — по просив я
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зітхнув і сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я... Дивись. — Я закотив халошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець. — Твоя робота.
І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки кліпав очима:
— То, виходить, що то . що то... билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький...
— А мені, думаєш, ні? Просто велетень.
Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— І як я міг не впізнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?
— Не вилазив
— А де ж він потім дівся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, униз спустився та задрімав трохи.
— А чого він приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гості до мене, в усякому разі.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животі тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може...
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотів Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидів Книш. Човен плив тим самим "курсом", що й незнайомець уночі. Обігнув острів і зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву і поповзом — туди. За тими кущами острів кінчався. Нікого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сіртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потім додав — Ніколи.
Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дійсно щось жахливе...
За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щільні очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь — "президенція" — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова іншим шляхом.
Ми обережно підпливали до берега Попід берегом стояло два човни.