Це було на подвір'ї. Батька і матері не було дома. Вони кудись пішли.
Марко схопив мене в чугунні лабети, підняв над землею і з усієї сили всім маленьким і млосно-переляканим тільцем ударив мене об землю. Все загриміло і опало в мені. Я потім ледве підвівся... Але нікому не сказав про це.
Я любив дивитися, як Марко і його напарник сукають дратву, як блискавично і точно вони, колючи шилом тугу і темно-жовту підошву, забивають в неї дерев'яні гвіздки, як із різного з'являлося, народжувалося в їх чарівних руках єдине і гармонійно-ціле.
Раз вони шили ловкі жіночі туфлі і заспорили, хто кого пережене, у кого кращі вийдуть туфлі. Я гарячкове стежив за їх змаганням. Усе горіло в їх руках... І коли вони разом скінчили свою дивну і блискавичну роботу, туфельки були одинакові.
Це були лакові близнята.
Куток села, де ми жили, називався Волохи. Половина села у нас були волохи. Вони дуже схожі на українців. Така ж любов до всього красивого, до чистоти, до квітів і до людей. Тільки вони були дружніші, ніж українці. Любов до людей, гостинність і барвистість їх життя дивним чином сполучалась у них з дикою, я б сказав, доісторичною жорстокістю, особливо у дітвори.
Вони були хоробрі, тільки коли їх було багато, а українців менше.
XIII.
Я стояв без штанців, тільки в одній сорочці, по коліна в зеленій воді Дінця недалеко від прудководу, а навскоси димів содовий завод, повний залізного гомону, і дим його розвіяно плив над моєю головою високо-високо, де білі хмаркії усміхалися сонцеві й вітрам.
За кілька кроків переді мною, стоячи в воді у закачаних штанях, ловив вудкою рибу мій товариш, а я стояв за його спиною і спостерігав. Коли він закидав вудочку, а робив він це часто, бо вода була швидка, то крючок з волоснею пролітав повз мене збоку або над головою, і я подумав: "Мабуть, він мене зачепить". Так і сталось.
Та зачепив мене він не як-небудь, а за грішне тільце, і так сіпонув, що крючок угруз по саму голівку.
З плачем я йшов з товаришем без штанців, а він, — бо йому було жалко рвати волосні, — так і вів мене селом з вудочкою, як свою здобич, що за терпіння подарував йому Дінець.
Уже знайомий нам вічно молодий і рум'яний фельдшер Трохим Іванович, побачивши нас на порозі прийомної, з усмішкою сказав моєму невільному кату: "Що? Бубиря спіймав?!"
І почав орудувати біля мене якоюсь блискучою металевою вроді ложечкою.
Я страшенно кричав, а Трохим Іванович мене побатьківськи заспокоював: "Нічого, синок! Нічого!.."
І нарешті з кров'ю він витяг проклятого крючка і переможно, з доброю усмішкою показав мені.
Товариш мій, як дуже бережлива і скупа людина, попросив крючка, що побував у мені, у Трохима Івановича, і той віддав його йому: "Тільки більше не лови таких бубирів". Так я побув у ролі гіршій, ніж дід Щукар у Шолохова.
XIV.
Коли ми жили в Воронежі (вулиця Дворянська... Пам'ятники Нікітіну й Петру Першому, м'який передвесняний сніг... Бої навкулачки), я там замість "Дай кавуна!" навчився говорити "Дай арбуза" або замість "Так що" — "Дык што", а приїхали на село, хлопці сміялися з моєї російської вимови, як у Воронежі сміялися з української.
Мати закрутила своїми комерційними фантазіями голови дідусеві й бабусі. Чомусь їй здавалося, що в Третій Роті буде великий попит на кольорові китайські віяла з паперу.
Дідусь продав усе що міг, накупив кілька скринь тих нещасних китайських віял, і ми переїхали з Воронежа в Третю Роту.
Звичайно, дідусь "прогорів".
Ніхто віял у нас не купував, і ми почали бідувати.
За те, що ми в середу й п'ятницю іноді їли скоромне, волоські діти, бігаючи повз наших вікон, кричали:
— Жиди-молоко!
— Жиди-молоко! А я їм кричав:
— А волохи-дуки, поїли гадюки.
А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
Бабуся, дочка колишньої Рози, була дуже вразлива. Вона вже раз тихо божеволіла, коли узнала, що мій татко — алкоголік і мати за ним дуже бідує. А тепер вона це побачила на власні очі. Вона не витримала, і її розбив параліч. А їй же було тільки п'ятдесят років. Її матір, уже Надія, померла 110 років у Харкові.
Бідна моя бабуся!
Як я каявся, що помучив її своїми настирливими проханнями: "Расскажи сказку!"
Вона, стомлена після денних турбот, покірна й тиха, лежить на долівці, їй хочеться спати, вона позіхає й хрестить рота, а я все мучу її своїм: "Бабушка, расскажи сказку!"
І вона ніколи мені не відмовляла.
Її улюблений син Костя цілувався з своєю дівчиною на призьбі під вікном, за яким лежала на столі жовта й навіки вже спокійна бабуся.
А потім на обличчі бабусі з'явилися зелені плями, і в кімнаті солодко й душно запахло мертвим тілом, що почало розкладатись.
Приїхав дядя Льоня, все такий же кирпатий, але весь осяяний двома довгими рядами великих срібних гудзиків на його чорній шинелі.
Він працював кондуктором на залізниці.
А дядя Ваня (Ванюша, що читав мені казку про Івана-богатиря, — які грозові образи пролітали в моїй голові!) невтішно плакав, весь опухлий од сліз. Він найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю.
Поховали бабусю на нашому тихому старому кладовищі під вишнями, що плакали за нею багряними сльозами, там, де перед нею навіки заснув мій дідусь Соссюр, де потім заснули таким же сном, сном вічності, й мій татко, і братик Коля, і бабуся, рідна й мила моя бабуся, Віра Іванівна, що була моєю духовною матір'ю.
Але про це потім.
Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був хоробрий і дуже сильний (потім, коли він уже юнаком працював слюсарем у харківському паровозному депо, Балашовський вокзал, — то хрестився двопудовими гирями).
Одного разу, коли ми йшли од волоського колодязя з водою (Ваня ніс воду, а я йшов "за кампанію" або, як-то кажуть: "Кобила за ділом, а лоша—без діла"), до нас підійшла юрба волоських хлопчиків, і почали задиратися до Вані, підступаючи а усіх боків до нас:
— Да-ші? Да-ші? А Ваня їм:
— А що? А що?..
Вони, особливо волошенята, довго підбадьорювали себе криками, а Ваня усе мовчав і тільки грізно дивився на них.
Тоді вони випустили на Ваню їхнього найхоробрішого і найдужчого.
Перед Ванею став маленький "ухарь-купець", у плисовій курточці і таких же штанях і блискучих чобітках.