Оргбюро ЦК, в особі товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту6, куди увійшли товариші Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 і Василь Блакитний, Міша Майський 9 і Хвильовий '°.
Ми стали працювати разом у будинку на Московській, 20, де я часто приймав участь у літературних вечорах.
І там я познайомився з Хвильовим.
Він одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезії.
В шкіряній куртці й кепці, а потім, пізніше, у шинелі з врангелівського, або, вірніше, з англійського сукна, в сивій смушковій шапці ще з імперіалістичної війни, невисокого зросту, швидкий і динамічний, чорнобривий і зеленоокий, він зачарував мене своєю магічною індивідуальністю.
Тільки щось у моїй підсвідомості опиралося його волі.
Я з делікатності погоджувався з ним, що треба писати верлібром, а прийду додому і пишу ямбом.
Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на ділі не погоджувався.
Нарешті Хвильовому це обридло, і він махнув на мене рукою.
Він: "А тьі, Володя, себе на уме!"
Я: "А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?"
Так Хвильовий і не перехрестив мене в свою поетичну віру.
Тоді ж (це був 1921 рік) приїхав з Галичини до Харкова Валеріан Поліщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі.
Величезна ерудиція його мене захоплювала.
Та ще сонячна бадьорість.
Тільки не подобався мені натуралістичний біологізм у його поезії, але окремі вірші й місця величезних поем мене захоплювали.
Хвильовий часто любив повторювать із Поліщука:
"Котра година, товаришу? "Друга". І далі пішла сіра смуга дороги під ноги...
Або: "Нема Нікандрика, нема 12..." — про брата Валерія.
І було дві сестри, Ліка і Льоля 13, які обидві закохалися в Валерія, і він обох їх любив.
Дивно?
Але це так.
З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшоп від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби ію мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай.
Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею:
Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14.
І от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радоніс.
Одного разу високо над нею пролітав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радоніс і вкрав одну з них.
Пролітаючи над садами Мемфіса і5, резиденції фараона, він загубив туфельку красуні в сад владаря Єгипту.
Фараон по туфельці закохався в Радоніс і наказав її розшукати.
Розшуки закінчились щасливо.
И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой ослепительной ножки не приснилось уже никому.
Льоля співала цю пісню на мотив "Слышен звон бубенцов издалека".
Потім я узнав авторку цієї пісні, власне, цього вірша. Це улюблена поетеса Ігоря Сєверяніна Мірра Лохвицька.
І ще я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її слпвоподібні очі, а тому, що вона близькозора.
І чари розвіялися.
Я розлюбив Льолю.
А тут з'явився Поліщук, — прийшов, побачив і переміг.
Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру і стала його дружиною.
З пролеткульту нічого не вийшло. Він так і вмер, не народившись.
Але перед смертю він захотів моїми зубами укусити Маяковського.
Це було в російському драмтеатрі, що містився тоді над Лопанню.
Приїхав Маяковський і мав виступити в цьому театрі.
Мені, в порядку пролеткультівської дисципліни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського.
Я погодився.
Але вони не знали, як я любив його!
І от вечір.
Маяковський приїхав і виступив (чи мені так запам'яталося, чи здавалось) у театральній тапочці, величезного зросту, зовні гострий і безпощадний у боротьбі з своїми опонентами.
А я дивився на його очі, і побачив, що він зовсім не такий, яким він хотів здаватися. Очі в нього були сумні і добрі, добрі, повні невимовної ніжності до людей, в його очах я наче бачив свою душу.
Після читання віршів, що як громи, викликали безперервні бурі аплодисментів, почалося обговорення прочитаного і взагалі по поезії Маяковського.
Маяковський — гігант фізично і гігант поетично — розправлявся, як із цуценятами, з своїми ворогами.
І от на сцену, в хутряній шубі, лізе просто через рампу старий і однозубий (між іншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.
Маяковський з вишини свого гігантського зросту розправившись із своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напіввиліз на сцену:
— И ты туда же, детка?!
I Рижов злякано порачкував назад, так і не виступивши проти Маяковського. Тоді дали слово мені. Я спитав Маяковського:
— Вы были на фронте?
— Был.
— Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы — великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.
І він, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полеміки, простягнув мені свою руку, яку я обережно і побожно потис.
А потім пролеткультівці казали, що "Сосюра целовал ноги Маяковскому".
Товариш Блакитний, як редактор газети "Вісті" (тоді вона була "Вісти", а не "Вісті", як потім) дозволив мені жити на горищі редакції, де колись була, ще до революції, церква Юзефовича, редактора газети "Южный край",обладнана в клуб.
Зимою в ній було дуже холодно, і мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему "1917 рік" 16.
В тій колишній церкві я жив і писав вірші, і туди до мене приходила Льоля з її містичними очима, в яких я так гірко розчарувався, коли узнав, що їх містичність не що інше, як близькозорість.
В цій же церкві у нас відбувалися літературні вечори, на які приходили всі, хто любив українську літературу. А таких було багато і ставало все більше.
Після суду "над пролетарськими поетами" клуб наш у церкві попрацював недовго.
Стали ширші масштаби, і літвечори перенесені в Селянський будинок на площі Рози Люксембург 17.
Хвильовий через свою чарівну індивідуальність і величезне знання російської і української літератури (по суті, він був учнем, як і я, великої російської літератури, наших класиків і народу) зібрав навколо себе цілу плеяду молодих прозаїків. Він перейшов на прозу після своєї збірки поезій "Досвітні симфонії".