Треба, виходить, потягти за дзвінок і спитати генеральшу, і я берусь до дзвоника, дзвоню і думаю: ото буде цікаво, коли вискочить солдат та ще, може, з собакою, прожене мене і ще нацькує на мене собаку, — цього тільки мені бракувало. Так воно і сталося. Минають хвилина, дві й три. Я стою, стою — ніхто не з'являється. На мою гірку долю, подумав я, нікого, мабуть, нема вдома...
А може, тут дзвіночок попсувався? Треба спробувати ще раз. І я давай дзвонити: раз, два, три. Нарешті відчиняються двері і вискакує до мене дівка з віником: "Что надо?" Я хотів накивати п'ятами. Але передумав і звертаюся до неї. "Мені треба, — кажу, — до генеральші, особисто до неї треба мені, — кажу..."
Вона дивиться на мене, немовби кажучи: що це за напасть така? І йде геть, та ще й грюкає дверима просто перед моїм носом, навіть слова не сказавши. Гарна зустріч! А може, вона з'явиться ще раз? Чи покличе солдата з собакою? Так міркую собі і хочу вже відступити, проте чекаю, бо коли я вже тут і вже подзвонив, нічого не вдієш, треба почекати. Так воно і сталося. Минає не більш як півхвилини, відчиняються двері, і з'являється панянка, молода, гарна, кров з молоком! Невже це генеральша? Надто вона молода. Сказати, що це генералова дочка — то він надто молодий. А поки що час минає, і вона звертається до мене: "Что надо?" А я думаю собі: "Що робити далі? Сказати їй "ваше превосходительство" — добре, коли вона генеральша, а як ні? За віщо сказати їй "превосходительство?" Але ж я знайшов вихід; обминаючи зовсім "пресосходительство", переходжу просто до суті справи: "Так і так, мовляв, генерал купив у мене, — кажу, — календаря і просив мене, тобто наказав, щоб я цього календаря відніс додому на Херсонську номер три, де мені заплатять. А коли мені не повірять, то генерал звелів мені переказати такий знак, — кажу, — що сьогодні обідатиме тут граф Пусін-Мушкін..."
Генеральша зареготалась. "Не Пусін-Мушкін, а Мусін-Пушкін..." А я собі думаю: "Якщо смієшся, то ти з моїх панянок". І кажу їй:
— Охоче згоджуюсь, — кажу, — Пусін-Мушкін, Мусін-Пушкін, аби, — кажу, — знак був знак...
І я даю їй календаря. Вона бере календаря, оглядає його з усіх боків і питає мене, скільки він коштує. Я кажу їй, скільки коштує. Вона бере календаря і платить мені за нього, прощається зі мною та ще з усмішкою відказує: "На добраніч!"
Подобається вам така панянка? Не панянка, а золото. За таку панянку можна віддати не трьох біржовиків, а таки цілих тридцять. Здихався я, отже, двох календарів і залишився тільки з одним. Тепер можна вже піти додому пообідати!
Пообідав і відпочив трохи, але мене все ж кортить. Я таки спекався всього краму і залишився оце лише з одним календарем, але ж хочеться і його здихатись. Бо нащо мені здався старий календар, прострочений? Треба його кому-небудь вперти. Але як здихатися календаря, коли більша частина біржовиків вже забезпечена календарями? Ні, треба пройтися по місту ще раз. І недовго думавши, беру я свій крам і йду собі просто, вобче. А що я звик уже до Ланжеронівської та до Катерининської, ноги несуть мене вже самі туди, де повно біржовиків. А куди ж іще йти? Може, все-таки бог дасть покупця-адже один тільки останній календар лишився!
І я кручуся, тиняюсь туди й сюди, мов той маятник, оглядаю біржовиків, як вони тут сновигають, наче очманілі, шукають хоч якого-небудь заробітку. Тимчасом, поки я отак кручуся тут, бачу здалека: біля Фанконі знову генерал і знову в палєтах. Міркую собі: "Ото гарно буде, якщо бог послав мені нового генерала, покупця на мого останнього календаря". І в мене майорить думка: може, шкода, що я маю не більше, як один календар, бо коли генерали почнуть купувати єврейські календарі, то начхать мені на всіх біржовиків з усією їхньою біржею...
І отак міркуючи, дивлюся-так воно й є: це таки мій генерал. Я його одразу ж впізнав. Проте і він мене теж впізнав. Питаєте, звідки я це знаю? Я побачив, як він підвівся з стільця і показав пальцем просто на мене.
Погана справа. Що робити? Цього ще мені бракувало — мати справи з генералами. І я кинувся тікати з усієї сили. Я підрахував одразу, що, отак тікаючи, я за дві хвилини буду на третій вулиці. Так воно і сталося: не проминуло і півхвилини, чую, хтось біжить слідом за мною ззаду і кричить, щоб я зупинився.
Хто б це міг бути? Невже сам генерал? Генеральські витівки! І диви-но, що тут діється: продав зайвого календаря на цілий рік, і знявся такий гармидер! Генерали переслідують мене!
Погана справа. Що його робити? Побігти ще дужче? А що, як він засюрчить і позбігаються городові? Цього ще мені бракувало — щоб мене заарештували! Зупинитись? А що, як спитає мене про другий календар? Я ж генеральшу обдурив. Краще удам, ніби не чую і ніби це не мене мають на увазі. Піду собі, як я ходив допіру, тобто не бігцем і не йдучи помалу, але виступаючи, як людина, що заклопотана своїми справами. Ну, а що, коли він мене наздожене і спитає, чого я біжу? Я скажу йому, що у мене така хода.
Так воно і сталося: він мене наздогнав. Але послухайте, що господь може зробити. Наздогнав — нічого не вдієш. Я зупиняюсь, дивлюсь: який там генерал? Де там генерал? Нічого подібного. Це зовсім служка, з отих, що у Фанконі подають каву на столики. Він біжить із серветкою під пахвою і витирає піт з обличчя.
— Тьху на тебе, — каже він мені, коли ми вдвох зупинилися. — Чого це ти так почухрав, — каже він, — як дика коза? Ходім, — каже, — генерал гукає тебе...
— Який генерал, — кажу я, — і звідки ти взяв, що він саме мене кличе?
— Як то, — каже він, — звідки я взяв? Я, — каже він, — глухий, чи що? Я ж чую, як генерал каже: "Он іде той єврей з книжками, біжи приведи його сюди..."
"Тоді, — думаю собі, — не так страшно, від цього ще не вмирають. Ще можна щось придумати..." І, як блискавка, промайнула у мене в голові нова думка: може, бог зробить таке чудо, і я здихаюсь найостаннішого з останніх, тобто третього календаря? І недовго думаючи, ляснув себе по лобі, буцімто спересердя сплюнув і звертаюсь до нього:
— Так би і говорив. Чого ти мені одразу не сказав, — кажу я, — що це той генерал з книжками? Чудний генерал. З самого ранку, — кажу я, — торгує в мене оцю книжку. Він мені вже, — кажу, — всю кров попсував. Коштує вона карбованця, а він дає мені півкарбованця. Я вже йому казав сімдесят п'ять, і сімдесят, і шістдесят п'ять, аби покласти цьому край, а він уперся, — кажу, — тільки полтиник — і край. Якби це не була, — кажу я, — остання книжка, покарай мене господь, чи спустив би я хоч півкопійки? Але оскільки, — кажу, — це в мене остання книжка, остання, як бачиш, то давай сюди півкарбованця і на, віддай йому книжку...