Небезпечне становище, в якому маркіза опинилася проти своєї волі, внаслідок плину обставин, неминуче мало призвести до згубних наслідків, і це стало для неї аж надто очевидно одного січневого вечора 1820 року. Коли чоловік і дружина знають одне одного досконало, коли їх поєднує багаторічна звичка, коли дружина вміє витлумачити кожен жест чоловіка і може вгадати почуття та вчинки, які він од неї приховує, тоді трапляється, що після певних спостережень, зроблених чисто випадково, без обміркованого наміру, вона раптом замислюється, і все постає перед нею в новому світлі. Зненацька жінка усвідомлює, що вона уже над прірвою, а то й на самому її дні. Ось так і маркіза, що вже кілька днів раділа своїй самотності, несподівано збагнула, в чому тут суть. Непостійність, пересиченість чи навіть великодушність або жаль до неї стали цьому причиною, але чоловік більше їй не належав. У цю мить Жюлі подумала не про себе, не про свої страждання, не про свої жертви; вона почувала себе тепер тільки матір'ю, і думала про щастя, про майбутнє своєї доньки, про єдине створіння, яке давало їй трохи щастя, про Елену, — свій єдиний скарб, що прив'язував її до життя. Тепер Жюлі вже хотіла жити, хотіла вберегти своє дитя від страшного ярма, яким мачуха могла задушити її любу дівчинку. Уявивши собі таке лиховісне майбутнє, вона поринула в болісні роздуми, які забирають у людини відразу кілька років життя. Віднині між нею і чоловіком поставав цілий світ думок, уся вага яких лягала на неї одну. Досі, певна, що Віктор по-своєму любить її, вона присвячувала себе щастю, якого не поділяла; але тепер, утративши свою останню втіху: знати, що її муки — чоловікові радість, почуваючи себе однією-однісінькою в усьому світі, вона не мала іншого виходу, як обрати серед своїх нещасть найменше. В той час, коли в глибокій нічній тиші розпач заполонив її душу і забрав у неї всі сили, в ту мить, коли вона підвелася з канапи, де лежала біля майже згаслого каміну й, витерши сльози, пішла глянути при світлі лампи на сонну дочку, пан д'Еглемон у найчудовішому гуморі повернувся додому. Жюлі покликала його помилуватись, як спить Елена, але він відповів дружині, що в захваті дивилась на дівчинку, банальною фразою:
— В такому віці усі діти гарні.
Байдуже цмокнувши доньку в чоло, він опустив запону колиски, глянув на Жюлі й, узявши її за руку, повів до канапи, де вона щойно передумала стільки страшних думок.
— Яка ви сьогодні гарна, пані д'Еглемон! — вигукнув він з веселістю, нестерпною для Жюлі, — надто добре знала вона, чого варте його марнослів'я.
— Де ви сьогодні провели вечір? — спитала вона, вдаючи цілковиту байдужість.
— У пані де Серізі.
Він узяв з каміна екран і став уважно роздивлятися прозорий малюнок, не помічаючи на обличчі дружини слідів від пролитих сліз. Жюлі затремтіла. Жодними словами не передати почуттів, які ринули з її серця і які вона повинна була стримувати.
— Пані де Серізі влаштовує наступного понеділка концерт, і їй хочеться, щоб прийшла і ти. Ти бо давно не з'являлася на люди, і цього досить, щоб їй закортіло заманити тебе до свого салону. Вона славна жінка і дуже любить тебе. Мені буде приємно, якщо ти поїдеш. Я майже дав за тебе згоду…
— Я поїду, — сказала Жюлі.
Голос, тон і погляд маркізи були такі промовисті й такі незвичайні, що, попри свою легковажність, Віктор подивився на дружину з подивом. А Жюлі все зрозуміла, вона вгадала, що пані де Серізі — та сама жінка, яка відбила в неї чоловіка. Маркіза д'Еглемон заціпеніла під напливом розпачливих думок, але здавалося, що вона просто дивиться у вогонь. Віктор крутив екран у руках із знудженим виглядом людини, яка була сьогодні щаслива і прийшла додому, втомлена від щастя. Він позіхнув кілька разів, однією рукою взяв свічник, а другою якось знехотя обняв дружину, збираючись поцілувати її, але Жюлі нахилилась і підставила йому лоб — куди Віктор і вліпив вечірній поцілунок, байдужий лицемірний поцілунок без кохання, який цього вечора був їй особливо гидкий. Коли Віктор зачинив за собою двері, ноги в Жюлі підломилися, вона впала на крісло й залилася слізьми. Треба витерпіти тортури такої сцени, щоб зрозуміти, скільки в ній муки, щоб уявити нескінченні й страшні драми, які вона породжує. Бездумні, пусті слова, мовчанка між подружжям, жести, погляди, поза, в якій маркіз усівся біля каміна, і рух, яким він обіймав її, збираючись поцілувати на ніч, — усе це призвело того вечора до трагічного зламу в самотньому і гіркому житті Жюлі. В нестямі вона опустилася навколішки, притислася до канапи обличчям, щоб нічого не бачити, і стала молитися, вимовляючи звичні слова з такою щирістю і вкладаючи в них такий новий зміст, що серце чоловіка здригнулося б, якби він її почув. Весь наступний тиждень думка про майбутнє не давала спокою Жюлі; пригнічена горем, вона обмірковувала своє становище і шукала виходу, такого, щоб і свого серця не обманювати, і повернути собі владу над чоловіком, щоб прожити якомога довше заради щастя дочки. І тоді вона вирішила боротися із суперницею, знову з'явитись у світському товаристві, справити враження; притлумити почуття відрази до чоловіка і вдати, що закохана в нього; звабити його і, завдяки всіляким вивертам кокетства, підкорити своїй волі, крутити ним, як це роблять вередливі коханки, яким приємно мучити полюбовників. Ці огидні хитрощі були єдиним засобом здолати лихо. Отже, вона стане хазяйкою своїх мук, вона розпоряджатиметься ними, як їй заманеться і піддаватиметься їм не так часто, вона приборкає чоловіка, підкорить його своїй деспотичній волі. Її навіть не мучили докори сумління, що вона прирікає його на нелегке життя. Заради порятунку дочки, вона, не замислюючись, удалася до безпристрасних, тверезих розрахунків, вона збагнула раз і назавжди, що це таке — холодне й кокетливе лукавство брехливих жінок, які не знають кохання, вона проникла в суть того страхітливого віроломства, яке розбуджує в чоловіка глибоку ненависть до жінки і вселяє йому думку, що вона розпусна від народження. Жюлі й не здогадувалася, що до її материнської любові домішався жіночий гонор, ображене самолюбство, невиразне бажання помститись, і це штовхало її на шлях, де на неї чигали нові нещастя. Але прекрасна душа, тонкий розум, а надто щира вдача не дозволили б їй довго вдаватися до обману. Вона звикла читати в своїй душі й тільки-но ступила б на стежку зла, — бо то було зло, — як голос її совісті заглушив би голос пристрастей і себелюбства. Бо й справді, у молодої жінки, чиє серце досі чисте, а кохання непорочне, навіть почуття материнства підкоряється голосу цнотливості. Хіба цнотливість не суть жінки? Але Жюлі не хотіла признатися собі, що її задум приведе її на стежку багатьох небезпек і зла. Вона поїхала до пані де Серізі. Її суперниця сподівалася побачити жінку бліду і немічну. Маркіза нарум'янила обличчя і постала перед нею в усьому блиску своєї краси, підкресленої розкішним вбранням.