А до того ж, коли ти мисливець, коли ти хлопчак і коли всій трійці нема й тридцяти, коли винюхуєш, підстерігаєш, вивідуєш те, що приховане, — то хіба зупинишся на півдорозі? Сунув ти голову в одну діру — чому ж не сунути її в другу? Той, хто полює, забуває про все; вивідувати — все одно, що попасти в шестерню; тому, хто стільки разів зазирав до гнізд птахів, кортить хоч одним оком зиркнути в гніздо привидів. Чому б не рознюхати, що робиться в пеклі? Від дичини до дичини — дивись, і до диявола доберешся. Почнеш із горобця, кінчиш домовиком. Отак і дізнаєшся, вірити чи не вірити у всі ті страхи, якими лякають вас батьки. Велика спокуса — розмотати клубок чарівної казки. Заманливо стати таким же обізнаним у цих справах, як добрі бабусі.
Всі ці неясні, неосмислені думки, які роїлися в головах гернсейських гніздодерів, спонукали їх до відчайдушної витівки. Вони рушили до будинку. Як на те пішло, хлоп'як, що підбив їх на цю безстрашну вилазку, був достойний своєї ролі. То був рішучий на вдачу хлопець, один із тих дітей, які рано стають дорослими; він спав на карабельні в сараї, сам заробляв собі на життя. Говорив грубим голосом, залюбки лазив по мурах огорож та по деревах, мимохідь зривав яблука, не картаючись сумлінням, працював по ремонту військових кораблів, син випадку, небажана дитина, сирота-веселун, до того ж родом із Франції, а звідки саме — невідомо; цих двох причин досить, щоб бути відчайдухом. Він любив покепкувати. Добродушний на вдачу, білявий, аж рудий, він, не задумуючись, дарував жебракові дубль, а при нагоді побазікати міг хоч би й з парижанами. Під цю пору він заробляв по шилінгу щодня, конопатячи в Пекрі рибальські баркаси. Кидав роботу, коли сам хотів, і йшов спустошувати пташині гнізда.
Такий був малий французик.
Від цього пустельного місця віяло чимось лиховісним, якоюсь загрозливою непорушністю. Все гнітило суворою дикістю. Це німе й голе плоскогір'я, положисто спадаючи вниз, на дуже короткій відстані губилося в безодні мороку. Море внизу мовчало. Вітер зовсім ущух. Стебла трави стояли незворушно.
Малі гніздодери неквапом просувалися вперед услід за своїм ватажком-французом, не спускаючи з будинку очей.
Пізніше один із них, розповідаючи про цю пригоду, точніше про те, що зберегла його пам'ять, додавав: "Будинок мовчав".
Затамувавши подих, хлопці підкрадалися так, як підкрадаються до звіра.
Вони видряпалися крутою стежкою за будинком, що спадає до моря і веде до вузького скелястого, важкодоступного перешийка; в такий спосіб вони підійшли до будинку ще ближче. Але вони бачили тільки його південну замуровану стіну. Не наважуючись звернути ліворуч, де перед їхнім зором відкрилася б друга стіна — з двома вікнами.
Їх це лякало.
І все ж вони зважились, коли малолітній учень підмайстра прошепотів:
— Вліво стерно. Звідти все добре видно. Треба подивитись на чорні вікна.
Вони взяли "вліво стерно" і підійшли до другого боку будинку.
Обидва вікна світилися. Хлопці кинулися навтікача. Вже відбігши далеченько, малий французик озирнувся.
— Чи бачили таке? Погасло!
І справді — світла у вікнах більше не було.
На тьмяному сірому небі чітко вимальовувався контур будинку, ніби обведений різцем.
Страх не минув, але цікавість повернулася. Гніздодери знову підійшли до будинку.
Раптом в обох вікнах знову спалахнуло світло.
Обидва тортвальські хлопчаки вмить дременули, аж за ними загуло. А бісів французик не ступив ні кроку вперед, але й не поточився назад.
Вій укляк на місці, повернувшись обличчям до будинку, і не зводив з нього очей.
Світло погасло, відтак знову запалало. Жах невимовний! Неяскрава довга смуга світла лягла на мокру від нічної роси траву. На осяяну світлом внутрішню стіну лягли великі чорні людські тіні, обриси велетенських людських голів.
У будинку не було ні стелі, ні перегородок, лишилися тільки чотири стіни й дах, отже, вікна не могли засвічуватись одне по одному, а обидва водночас.
Побачивши, що учень конопатника залишився, обидва гернсейські гніздодери, ховаючись один за одного, просуваючись крок за кроком, тремтячи від страху й згоряючи від цікавості, теж приєдналися до нього. Французик прошепотів: "Там привиди, я бачив носа одного з них". Обидва тортвальці, сховавшись за спиною малого конопатника, як за щитом, що прикривав їх від страховища, піднялись дибки і стали заглядати поверх його плеча, підбадьорені тим, що він загородив їх від примари.
Здавалося, що й будинок дивиться на них. У безмежному мовчазному мороці червоно блимали дві його зіниці. То були вікна. Вогник ледь мерехтів, розгорявся і знову тьмянів, як то буває з такими вогниками. Лиховісне миготіння, певно, пояснюється товкотнявою, яка чиниться в пеклі. Двері туди то відчиняються, то зачиняються. Продуха гробниці схожа на потаємний ліхтар.
Раптом щось чорне, подібне до людської постаті, затулило ззовні одне вікно, а тоді зникло в глибині будинку — так, начеб хтось туди вліз.
У дім крізь вікно звичайно влізають злодії.
Світло ще раз спалахнуло, потім погасло і більше не з'являлося. Дім знову оповився темрявою. І враз почувся шум.
Він був схожий на людські голоси. Завжди так буває: коли бачиш — не чуєш, коли не бачиш — чуєш.
Ніч на морі беззвучна особливо. Безмовність темряви там глибша, ніж будь-де. В цій бурхливій просторіні, де не почуваєш і помаху крил орла, у штиль можна, мабуть, почути, як летить муха. Довкружна могильна тиша надавала лиховісної чіткості звукам, які долітали з будинку.
— Ходімо подивимося, — сказав французик. І ступив крок уперед.
Двох інших пойняв такий страх, що зважились піти за ним. Втікати вони вже не насмілювались.
Коли вони проминули велику купу хмизу, яка невідомо чому підбадьорила їх у цьому пустельному місці, із поблизького куща вилетіла сова. Зашелестіло віття. В нерівному, косому польоті сови є щось моторошне. Злетівши вгору, птах прошмигнув поруч з дітьми, втупившись у них своїми круглими очима, які блищали в темряві ночі.
За плечима французика завагались.
А він почав дражнити сову:
— Горобчику, ти спізнився. Мені не до тебе. Все одно подивлюсь.
І пішов далі.
Тріск гілок терну під його грубими черевиками, підбитими цвяхами, не заглушав голосів у домі; вони звучали то голосніше, то тихіше, з тією спокійною інтонацією і безперервністю, з якою звичайно ведеться бесіда. Трохи згодом французик мовив: