Туди? А що це таке? І що там?
Ця зацікавленість, очевидно, походить від того, що людина прагне проникнути в галузь забороненого, адже всі мости довкола неї зірвані. Нема ковчега для подорожі в безконечність. Але заборонене притягує, бо воно — безодня. Туди, де не ступить людська нога, сягне погляд; туди, де поставлено межу людському зорові, може проникнути думка. Нема людини, яка б не зважилась на це, хоч би якого слабкою і нікчемною вона була. Людина, в залежності від своєї природи, або намагається збагнути, або зупиняється перед незрозумілістю ночі. Для одних вона — перепона, для інших — простір. Похмуре видовище. В ньому ховається незбагненне.
Хай би яка була ясна ніч, вона все одно — товща темряви. Вона несе з собою грозу, бо вона — товща випарів. Безмежне і чинить опір, і піддається водночас, замикаючись для досвіду і відкриваючись для здогадів. Від нескінченних цяточок бездонність темряви стає ще чорніша. Рубін, іскри, зорі. Їх присутність у невідомому безперечна; сягнути до них і торкнутися їх ясності — це страшне зухвальство. Це віхи творіння в безконечності, це знаки віддалей там, де більше нема віддалей; це якесь неможливе і водночас реальне мірило рівня глибин. Блищить мікроскопічна точка, а за нею інша, за тією ще одна, за другою — ще третя; вони ледве помітні, і вони гігантські. Сяйво, що йде від них, — палаюче багаття, те багаття — зірка, та зірка — сонце, те сонце — всесвіт, той всесвіт — ніщо. Всяке число — нуль перед безконечністю.
Такі світи-ніщо існують. Переконуючись у цьому, людина починає розуміти різницю між поняттями "ніщо" і "небуття".
Недосяжне в поєднанні з непроникним, непроникне в поєднанні з нез'ясовним, нез'ясовне в поєднанні з незмірним — ось що таке небо.
Споглядання його породжує піднесене почуття; просвітлена глибоким здивуванням, душа людини ширяє в надхмарних висотах.
Побожний трепет властивий тільки людині; тварині він невідомий.
Людський розум бачить у цьому священному страхові доказ своєї нікчемності і своєї сили.
Темрява є чимось єдиним, тому вона примушує здригатися. Водночас вона складна, тому вона наводить жах. Її єдність тисне на наш мозок і позбавляє волі до опору. Її складність примушує нас озиратися довкола себе; виникає острах, що вона раптом нападе на нас зненацька. Людина здається, але тримається насторожі. Вона перед обличчям Всеохопного — звідси її покірність, вона перед обличчям Багатоманітного — звідси її недовірливість. В єдності пітьми ховається множинність. Таємнича множинність, видима в матерії, осяжна в думці. І все це перебуває в німотному мовчанні — ще одна причина бути напоготові.
Ніч — автор цієї книги про це вже писав — природний і закономірний стан того особливого світу, часткою якого є ми самі. День, короткий у просторі і в часі, подібний до зорі.
Нічне чудо здійснюється в темряві не без тертя, і всяке тертя в механізмі світобудови калічить життя. Тертя в механізмі світобудови калічить життя, і ми називаємо його Злом.
В темряві ми відчуваємо зло, це приховане заперечення божественного світопорядку, це причаєне блюзнірство факту, непокірного ідеалові. Зло у всій своїй тисячоликій потворності порушує гармонію всесвіту. Зло присутнє скрізь, щоб бунтувати. Воно — ураган, який заступає шлях кораблеві; воно — хаос, який заважає розквітові світів. Добру властива єдність, злу — всюдисущність. Зло порушує нормальний плин життя, а життя — це логіка. Воно примушує птицю ковтати муху, а комету знищувати планету. Зло — це пляма на світобудові.
Від нічної темряви паморочиться голова. Той, хто занурюється в неї, тоне і б'ється в ній. Ніщо так не втомлює, як вивчення мороку. Це — вивчення того, що весь час никне.
Розумові там нема на що опертися. Є тільки пункти відправлення, а пунктів прибуття нема. Схрещення суперечливих висновків, всілякі відтінки сумнівів, котрі виникають одночасно; переплетіння явищ, які розпадаються на частини під дією незрозумілих сил; взаємопроникнення законів, незбагненне їх змішування, яке спонукає мінерали існувати, рослини — жити, думку — бути вагомою, любов — сяяти, силу тяжіння — любити; широченний фронт наступу всіх питань, що розгортається в безкраїй темряві; зустріч, під час якої виникає неясний образ невідомого; весь космос, що постає в безконечному туманному просторі, явивши себе не зорові, а розумові; невидиме, котре стало видивом. Це і є Тьма. Внизу під нею — людина.
Вона не знає частковостей, але в кількості, співмірній її розумові, вона несе страхітливий тягар цілого. Пригнічені думкою про темряву, халдейські пастухи зайнялися астрономією. Відкриття самовільно виходять з пop світобудови; оце ніби невимушене просочування науки доходить і до невігласа. Всякий пустельник під таємничою дією сил природи, часто навіть цього не усвідомлюючи, стає справжнім філософом.
Тьма неподільна. Вона заселена. Заселена довічно тим, що не міняється, але у ній споконвіку перебуває й те, що підлягає зміні. В ній завжди щось рухається, і це вселяє тривогу. Тут священне творення проходить усі свої фази. Всі сили творчості, всі сили обумовленості й долі трудяться тут спільно над великою справою. В надрах тьми ховається страшне, жахливе життя. Там неозоре переміщення світил, сонми зірок, сонми планет, пилок Зодіаку, quid divinum струмів, випарів, поляризацій, тяжінь; там притягування і відштовхування, могутній приплив і відплив ворогуючих сил, там невагоме вільно ширяв між центрами притягання; джерела життя в небесних тілах, світло поза цими тілами, блукаючі атоми, зародки, розсіяні скрізь, криві лінії запліднювального польоту, шлюбне парування і битви, нечуваний достаток, фантастичні віддалі, приголомшливі круговерті, стрімкий біг у безконечність, чудеса, які переслідують одне одного в пітьмі, механізм, запущений у хід раз і назавжди, подуви від планет, що пробігають по своїй орбіті, відчутне обертання коліс. Вчений здогадується, невіглас схиляє голову і тремтить; все це існує і ховається, неподоланне, недоступне, недосяжне. Людина настільки в цьому пересвідчується, що почуває себе приголомшеною. Над нею нависає в мороці щось самоочевидне. Але вона нічого не може збагнути. Вона знічена недотикальним. Скрізь незрозуміле; недоступного осяганню нема ніде.