Потім челядь улітає
І там зостається,
Потім пан лягає спати,
А віщун пасеться.
VIII
Так і жив собі царевич
На своїй поляні,
Тілько й думи в него було,
Що о полюванні.
І в тих думах кілька років
В вічність полинуло,
І літа ті найщасливші
Для мисливця були.
Після того із шостого
Чи з седьмого року
Залягла йому гадюка
Край лівого боку,
І згризала йому серце
Зрання до смеркання,
І натхнула тяжкі війни
Замість полювання.
Отакі-то речі були!
Певними часами
Полював собі мисливий
Межи болотами.
І вбив сарну, кілька зайців,
Вовка і лисицю,
Наостаток несподівно
Напав на куницю.
Летять слуги і мисливий,
Хортів поспускали,
А куниця на болото,
Поминай як звали!
Біжить вона болотами,
Полем, чагарями,
Біжить ззаду і мисливий
З слугами, хортами.
Убігає кунка в степи,
Ба й ті не вертають
І в густий бур'ян високий
З псами убігають.
І ганяли, не догнали,
І в степу зблудили,
І насилу приблудились
На ніч до могили.
І кругом могили стали,
Стали розважати,
Чи додому повертатись,
Чи тут ночувати.
Розсудили ночувати
Слугам серед поля,
Царевичу — на могилі,
Коли буде воля.
І подякував царевич
За їх раду милу,
І пришпорив вороного,
Їде на могилу.
IX
А царівна злотокрила
На могилі спала...
Крила раптом засвербіли,
І царівна встала.
Перед нею в злоті-сріблі,
Гарний,уродливий,
Стояв конем на могилі
Царевич мисливий.
І поглянула царівна
Навкруга могили,
А там люди пішо й кінно
Ціле поле вкрили.
І поглянула, питає:
"Звідки, добрі люде?
Чи війна у вас зо мною,
Чу супокій буде?"
І царевич відвічає
Панні уродливій:
"Я — царевич із поляни,
То мої мисливі.
Ми куницю полювали,
Да в степи загнали,
Не догнали,заблудились,
Сюди приблукали.
Просимо тебе, царівно,
На нас не гнівися,
Що без волі ми твоєї
В степи ввігналися",
"Коли так,— царівна каже,
Я жалю не маю,
Кілько схочете — полюйте,
Я вам позволяю.
Ще годилось би вас, гречних,
Переночувати,
Но я — панна, ти — кавалір,-
Прошу вибачати..."
"Дякуєм тобі, царівно,
І святому богу,
Тілько звідси па поляну
Покажи дорогу".
І царівна показала:
"Так тримайтесь, люде:
Перше кий вам попадеться,
Потім жито буде.
І від жита на полудень
Там пішло ще наше;
А від него на опівніч
Все то буде ваше".
І подякував царевич,
Шапкою склонився,
З вороного перегнувся,
З панною простився.
Зібрав слуги і поїхав
На свою поляну
І все думав за царівну
Любу та кохану.
X
Звела з розуму царівна
Мисливого-пана,
І огидла йому пуща,
Збридла і поляна.
І чи спить він, чи дрімає,
Чи думу гадає,-
Його думка край могили
На стену літає.
І літає коло тої,
Которую любить,-
Обіймає і цілує,
Ластить і голубить,
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серці
Бродять чорні хмари?
Спив і я той прикрий келих
За здоров'я долі,
І з похмілля моє серце
Розривають болі.
Правда, мило мені було,
Як дівча обняла
І опущене покрівля
З думки підіймала,
І на розум накидала.
Правда, мило було!..
Моє серце в океані
Розкоші тонуло.
Я забув про все на світі,
На все не вважав-єм,
Я й себе забув самого,
Мало пам'ятав-єм.
Спам'ятався... вона щезла!..
Розум холодіє.
Лиш нещасна моя думка
Росте та повніє.
В якім смутку, в якім жалі
З нею я блукаю,
В яких муках, тяжких болях
На світ породжаю.
Зв'янув мій вінок рутвяний,
І вона причина,
І хто знає, чи пригорне
Хоть дитя-дівчина!
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні хмари?
І роздумав пан мисливий:
"Нічого гадати.
Лучче бути у царівни,
Правду розказати".
XI
І пішов він до царівни:
"Панно злотокрила,
Ти строїла моє серце,
Розум погубила.
Верни розум, віддай серце,
Зжалься надо мною,
Прийми моє вірне слово,
Будь моєй жоною!"
"Царевичу любий, милий!
Вибачай, що скажу: —
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу.
Доки сила єсть у мене,
Хоть би й я хотіла,
Не допустить мене замуж
Моя власна сила.
А як доля мене зрадить,
Сила збита буде,
Ні я людей не полюблю,
Ані мене люде.
Царевичу любий, милий!
Щиру правду кажу:
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу".
"Чари мої, небо моє!
Зжалься падо мною!
Не жоною — бог з тобою,-
Будь хоча й сестрою!
Позволь мені на степові
Вічне полювати,
Вічне тебе оглядати,
З тобой розмовляти!"
"Позволяю-позволяю
І буду сестрою,
Лиш неслави, тебе прошу,
Не роби зо мною".
І, як рідная сестриця,
З братом обійнялась,
Пригорнула його к серцю,
Щиро цілувалась.
І що ж? Легше тепер стало
Мисливому-пану,
Коли він сестрою має
Дівчину кохану?!
Но чи ж легше: води хтіти,
Питоньки просити,
У воді по шию бути
І води не пити?
Що йому за доля була
І сестрою мати?
Що за щастя йому було
З нею розмовляти?
Тілько дума за думою
Розум убивала;
Тілько туга за тугою
Серце розривала.
XII
І не міг царевич знести
Тяжкої недолі,
І задумав її взяти
Замуж поневолі.
І впівночі, як царівна
Мала спочивати,
Став мисливий на всі степи
Сіті розкидати.
І розкинув на всі степи,
Поля і могилу,
Ставить силу серед поля,
Сам іде по милу,
Тілько вийшов на могилу —
Мила пробудилась
І сердитими очима
Вколо обдивилась.
Всюди сітка на стенові,
Край могили люди.
"Скажи, брате,— запитала;-
Що то з того буде?"
"А що ж буде, моя панно?
Прийшов за сестрою,
Щоб по волі чи неволі,
А була жоною".