Вона глянула мені в вічі, вивіряючи, чи правду я кажу, знову ладна всміхнутись, і тихенько промовила:
— От вигадник!
Я підняв руку і щирим тоном (гадаю навіть, що я ft справді був тоді щирий) підхопив:
— Присягаюсь, я вас не обманюю.
— Ну, ще що? — тільки й сказала вона.
Ми були самі, зовсім таки самі; Ріве й дядько повернули в котрусь із алей. Я тоді виголосив ціле освідчення, довге та ніжне, стискаючи й цілуючи її пальчики. Вона слухала мої слова, як щось приємне й нове для неї, непевна, чи вірити тому, чи ні.
Кінець кінцем я відчув справжнє хвилювання саме через те, що говорив; блідий, стурбований, тремтячий, я обережно обняв її стан. Нашіптував тихенько голубливі речі в маленьке, оточене кучерявим волоссям вушко. Дівчина ніби завмерла, охоплена солодкими мріями.
Але от її рука зустрілася з моєю і стисла її. Я дедалі міцніше пригортав тонкий стан, а дівчина, нерухома, піддавалась моїм пестощам. Я діткнувся устами до и щічки — і враз несподівано вони злилися з її устами. Це був довгий-довгий поцілунок; він би тривав ще довше, якби я не-почув за собою: "Гм, гм…"
Вона пурхнула і зникла в гущавині. Обернувшись, я побачив Ріве, що простував до мене. Приятель мій зупинився і поважно мовив:
— Так ось як ти залагоджуєш справу тієї свині Морена!
— Кожен робить, що може, друже мій! — мовив я са-мовдоволено. — А як там дядько? Переконав ти його? За племінницю я ручусь.
Ріве тоді:
— Ну, з дядьком мені не так пощастило.
І ми, взявшись попідруки, рушили назад.
Ill
За обідом я відчув, що божеволію. Я сидів поруч неї, і щохвилини рука моя під скатертиною зустрічалася з її рукою; нога моя притискала її ніжку, і погляди наші раз у раз схрещувались і зливались.
Настала місячна ніч, ми вийшли ще трохи пройтись, і я шептав дівчині усі солодкі речі, що тільки спадали мені на думку, пригортав і цілував її щохвилини. Поперед нас дядько сперечався про щось із Ріве. Великі їхні тіні пересувалися за ними по піщаній доріжці.
Незабаром після того як ми вернулись у дім, принесли телеграму від тітки, що вона прибуде аж узавтра вранці, першим поїздом.
— Ну, Анрієтто, — сказав дядько, — піди покажи гостям їхні кімнати.
Побажавши старому доброго відпочинку, ми пішли за Анріеттою. Вона спершу завела нас до кімнати, де мав спати Ріве, і той шепнув мені на вухо:
— Бач, не повела спочатку до тебе.
Далі дівчина показала мені мою постіль. Тільки-но залишились ми наодинці, як я зараз же знову обняв її, намагаючись пестощами затуманити їй розум і зламати опір. Та, відчувши, що от-от втратить останню силу, вона втекла від мене.
Я ліг під ковдру, дуже стурбований, вражений, зніяковілий, добре знаючи, що не засну, роздумуючи, що саме вчинив я недоладного, — аж раптом хтось легенько постукав у двері.
— Хто там? — спитав я.
— Це я! — відповів тихий голос.
Я швиденько одягся, відчинив. Ввійшла Анрієтта.
— Я забула, — сказала вона, — спитати, що п’єте ви вранці: шоколад, каву чи чай?
Я палко обняв її:
— Я п’ю… я п’ю… я п’ю…
Та вона випорснула в мене з рук, погасила свічку і зникла.
Я залишився сам, розлютований, шукаючи в темряві сірників і не знаходячи їх. Знайшов нарешті і з свічкою в руках, напівбожевільний, вийшов у коридор.
Що мав я зробити? Я не роздумував про те. Я хотів її знайти, я хотів її мати. Пройшов кілька крюків без жодних думок, без тями, і враз мені майнуло в голові: "А що, коли я потраплю до дядька? Що я скажу йому?" Я остовпів, голова в мене ніби спорожніла, тільки серце шалено билося. Минуло кілька хвилин, доки я натрапив на відповідь: "А чорт, скажу йому, що шукав Ріве — поговорити з ним у пильній справі".
Я заходився розглядати двері, шукаючи тих, що ведуть до Анрієтти. Та не було з чого їх пізнати. Навмання взявся за один з ключів і повернув його. Двері відчинились, я ввійшов. Анрієтта, сама не своя, сиділа на постелі й дивилась на мене.
Тоді я обережно зачинив двері на засув і, підійшовши навшпиньках, сказав:
— Я забув вас попросити дати мені що-небудь почитати.
Вона пручалась, але я незабаром знайшов бажану книжку. Не скажу заголовка, та по щирості — це був найкращий із романів, поема над поемами.
Щойно я перегорнув першу сторінку, вона мені дозволила читати далі, скільки захочу; і ми перейшли стільки розділів, що наші свічки згоріли вщент.
Висловивши їй ніжку подяку, я обережною ходою пішов до своєї кімнати. Зненацька чиясь рука зупинила мене. То був Ріве.
— Ти ще не довів до кінця справи отієї свині Морена? — шепнув він.
О сьомій ранку вона сама принесла мені чашку шоколаду. Ніколи не доводилось мені пити смачнішого. То був солодкий до знемоги, м’який, ніжний, запахущий, п’янкий шоколад. Я не міг одірвати губів од чудової чашки.
Ледве встигла Анрієтта вийти, як увійшов до мене Ріве. Він, здавалося, трохи нервував, як людина, що їй зовсім не спалось.
— Якщо так триватиме далі, ти зіпсуєш отій свині Моренові всю справу! — бовкнув він роздратованим, похмурим голосом.
0 восьмій прибула тітка. Розмова була коротка. Ці славні люди погодились узяти назад свою скаргу, а я лишив їм п'ятсот франків на місцевих бідарів.
Тоді нас запросили погостювати ще день. Планувалося влаштувати екскурсію на якісь там руїни. Лнрієтта за спиною в старих подавала мені знаки: "Зоставайся-бо".
Я був не від того, та Ріве напосідав їхати.
Відвівши приятеля набік, я благав його, як тільки вмів, я вмовляв:
— Слухай, любий мій Ріве, зроби це для мене!
Але він роздратовано відказав:
— Ні, досить уже з мене цього! Чуєш! Досить уже мені справи з отією* свинею Мореном!
Дуже не хотілося мені від’їздити. Це була одна з найтяжчих у моїм житті хвилин. Я залюбки влагоджував би Моренову справу до кінця свого життя.
У вагоні, після міцних німих стисків рук на прощання, я сказав Ріве:
— Тварюка ти, от що!
А він мені:
— Ти починав уже мене з біса дратувати.
Підходячи до редакції "Світоча", я побачив, що на нас
чекає ціла юрба. Тільки-но нас побачили, як почулися запитання:
— Ну, як там з отією свинею Мореном?
Усе місто зворушила та історія. Ріве — злий настрій у нього по дорозі розвіявся — ледве не пирснув зо сміху, одказуючи:
— Дякувати Лабарбові все вийшло добре.